Читати книгу - "Дім дивних дітей"

на її подоланні: «Обіприся об неї, закинь на неї ногу — і перестрибуй!» Перестрибнувши через стіну, я опинився на пожвавленій дорозі й мало не потрапив під фургон, що мчав з чималенькою швидкістю. Візниця гаркнув мені щось образливе про мою матір, а кінь трохи зачепив мене боком, залишивши сліди копит та колію коліс за кілька дюймів від носків моїх кросівок.

Я й гадки не мав, що відбувається. А розумів лише дві речі: цілком можливо, що в мене остаточно поїхала стріха і мені треба якомога скоріше вшитися від людей, щоби на самоті проаналізувати, чи справді вона в мене поїхала. З цією метою я забіг до провулку за двома рядами будиночків, де, здавалося, можна знайти багато схованок, і попрямував до краю міста. Потім я стишив крок і перейшов на швидку ходьбу, сподіваючись, що заляпаний багнюкою та всипаний тиньком хлопець із Америки привертатиме дещо менше уваги, якщо йтиме, а не бігтиме.

Та мої спроби поводитися нормально виявлялися марними, бо я підстрибував від кожного найменшого шуму та найслабшого поруху. Я кивнув і привітно помахав рукою жінці, що вішала білизну, але вона, як і всі решта, мовчки витріщилася на мене. Я пришвидшив кроки.

Раптом я почув позаду якийсь химерний шум і пірнув до сараю, що стояв неподалік. Сховавшись там за напівзачиненими дверима, я перевів дух і роздивився рясні написи на стінах.

Дуллі — козел і з козлами водиться

Не так, а за гроші

Нарешті я побачив, як повз сарай прочимчикувала сучка з виводком дзявкучих цуценят. Я полегшено зітхнув і трохи заспокоївся. А потім, взявши себе в руки, знову вийшов у провулок.

Хтось схопив мене за волосся. Не встиг я й писнути, як звідкись ззаду вискочила чиясь рука і притиснула до мого горла щось гостре.

— Крикнеш — заріжу, — почувся голос.

Притискаючи лезо до мого горла, нападник штовхнув мене до стіни сараю й обійшов спереду, щоби роздивитися мене. На мій превеликий подив, то не був один із чоловіків із бару. То була дівчина. Вбрана у просте біле плаття, на обличчі — суворий вираз. І хоча те обличчя було напрочуд гарним, я побачив, що вона й справді серйозно замислилася: перерізáти мені горлянку чи ні.

— Ти хто? — прошепотіла дівчина.

— Е… у… я американець, — вичавив я, затинаючись, не зовсім розуміючи, що вона хотіла від мене почути. — А звуть мене Джейкоб.

Дівчина знову міцно притиснула ножа до моєї горлянки, і я відчув, як тремтить її рука. Вона була налякана, а отже, небезпечна.

— Що ти робив у тому будинку? — грізно спитала вона. — Чому ти за мною гнався?

— Я хотів поговорити з тобою! Не вбивай мене!

Вона пришпилила мене до стіни презирливо-скептичним поглядом.

— Поговорити зі мною? А про що?

— Про отой будинок… про людей, які в ньому жили.

— Хто прислав тебе сюди?

— Мій дід. Його звали Абрахам Портман.

Від несподіванки дівчина аж рота роззявила.

— Це брехня! — скрикнула вона, гнівно блиснувши очима. — Гадаєш, я не знаю, хто ти? Я ж не вчорашня! Розплющ очі — дай тобі в очі поглянути!

— Ось, будь ласка! — сказав я, вилупивши очі якомога ширше. Дівчина стала навшпиньки й уважно зазирнула в них, а потім тупнула ногою і скрикнула:

— Ні! Покажи свої справжні очі! Бо цими фальшивками ти обдуриш мене не більше, аніж своєю брехнею про Ейба!

— Це не брехня і це мої справжні очі! — Вона так здавила мені горло, що я насилу дихав. Я зрадів, що її ніж був тупий, інакше вона мене неодмінно порізала б. — Слухай, — натужно каркнув я. — Я не той, за кого ти мене вважаєш. І я можу це довести.

Її рука дещо ослабла.

— Тоді доведи, інакше я орошу оцю траву твоєю кров’ю.

— Я маю дещо отут, — сказав я, потягнувшись до кишені в куртці.

Дівчина відскочила і з криком «Ані руш!» спрямувала свій ніж на мене так, що він застиг біля мого перенісся.

— Та це всього-на-всього лист! Вгамуйся!

Дівчина знову опустила ножа до мого горла, і я повільно витягнув з кишені фото пані Сапсан і лист, щоби вона сама могла роздивитися.

— Цей лист почасти став причиною мого приїзду сюди. Його дав мені мій дід. Він від Пташки. Ви ж звали свою виховательку Пташка, чи не так?

— Це нічого не доводить! — скрикнула дівчина, навіть не намагаючись як слід роздивитися те, що я їй показував. — І звідки ти так до біса багато про нас знаєш?

— Я ж сказав тобі, що мій дід…

Вона висмикнула листа з моїх рук.

— Не хочу більше ані слова чути про всілякі дурниці!

Вочевидь, я зачепив її за живе. На мить дівчина замовкла, роздратовано зсунувши брови, немов вирішувала, як найкраще позбутися мого тіла, коли вона втілить у життя свої погрози. Та не встигла вона дійти якогось висновку, як протилежний кінець провулку вибухнув криками. Ми обернулися і побачили, що до нас біжать чоловіки з бару, вимахуючи дерев’яними кийками та огороднім причандаллям.

— Що таке? Що ти вже встиг наробити?

— Ти — не єдина людина, яка хоче мене убити!

Дівчина прибрала ніж від мого горла, приставила його до мого боку і вхопила мене за комір.

— Тепер ти мій полонений. Роби точнісінько так, як я скажу, бо пожалкуєш!

Я не перечив їй, бо не знав, де мої перспективи кращі — в руках неврівноваженої дівчини чи в руках хижого натовпу підпилих мужиків, але з нею я, принаймні, мав можливість знайти відповіді хоч на якісь зі своїх запитань.

Дівчина підштовхнула мене — і ми помчали сусіднім провулком. На півдорозі вона різко рвонула убік і потягнула мене за собою. Пірнувши під мотузку з білизною, ми хутко перескочили через дротяну курячу загорожу й опинилися у дворі невеличкого будиночка.

— Сюди, — прошепотіла дівчина і, озирнувшись, щоби переконатися, що нас не помітили, проштовхнула мене у двері до тісної халупи, де смерділо паленим торфом.

Усередині нікого не було, окрім старого собаки, що спав на дивані. Він розплющив одне око і, не побачивши нічого цікавого, знову заснув. Кинувшись до вікна, що виходило на вулицю, ми поприлипали до стіни біля нього. І завмерли, прислухаючись. Утім, дівчина не забувала тримати руку на моєму передпліччі, а ніж —