Читати книгу - "Дике полювання короля Стаха"

— Слухайте, — сказав я. — А чому б не припустити, що король Стах — це ви. Ви ж пішли вчора пізніше за мене, ви до мене без ніяких підстав ревнуєте. Ви, може, мені просто очі замилюєте, а насправді, тільки-но я вийшов, а ви: «На коні, хлопці!»

Я ні хвилини не думав так, але мені не сподобалося, що довірливий, щирий хлопець сьогодні тримає себе, як недовірливий дід.

Світилович дивився на мене, як очманілий, кліпнув разів зо два очима й раптом зареготав, одразу перетворившись на доброго, чистого юнака.

— Отож-бо, — відповів я його тоном. — Не зводьте даремно наклепу на старих, як Дубатовк. Образити людину недовго.

— Та я і не думав зараз про нього, — усе ще регочучи, відказував він. — Я вам казав, вони були зі мною. Коли почало світати, Вороні стало дуже погано, пішла знову кров, почав марити. Послали одного за дідом-знахарем, потім навіть лікаря привезли, не полінувалися у повіт поїхати. Приїхав він зовсім недавно й наказав Вороні тиждень бути в ліжку. Сказали, що рану отримав випадково.

— Ну, а хто б ще міг бути?

Ми перебрали всіх довкола, але ні на кому не зупинилися. Думали про Бермана навіть і хоч розуміли, що він — теля, вирішили написати листа до знайомих Світиловича в губернське місто й довідатися, як він там жив раніше і що він за людина. Це було потрібно тому, що він був один з людей округи Яновської, про якого ми нічого не знали. Ми думали й так і сяк, але ні до чого не могли додуматися.

— Хто найбагатший в околицях Болотяних Ялин? — спитав я.

Світилович подумав:

— Яновська, здається… Хоч багатство її мертве. Потім іде Горович (він не живе тут), потім пан Горобурда, — до речі, головний спадкоємець Яновської у тому випадку, якби вона померла тепер. Потім іде, мабуть, Дубатовк. Землі в нього мало, господарство й будинок, самі бачите, бідні, але, видно, є приховані гроші, бо в нього завжди їдять і п'ють гості. Решта — дрібнота.

— Ви кажете — Горобурда спадкоємець Яновської. Чому він, а не ви, її родич?

— Я ж вам казав, батько сам відмовився від права на спадщину. Небезпечно, маєток не дає доходу, на ньому висять якісь векселі, як кажуть.

— А ви не думаєте, що Горобурда…

— Гм. А яка йому вигода злочинством заробляти те, що все одно може належати йому. Скажімо, Яновська вийде заміж — вексель у нього, коли це не байка. Та він і боягуз, яких мало.

— Так, — задумався я. — Тоді підемо іншим шляхом. І ось яким: треба довідатися, хто виманив того вечора Романа з дому. Що ми знаємо? Що дитина була в якихось Кульшів? А може, Роман зовсім не по неї поїхав? Я ж це знаю зі слів Бермана. Запитаю у Кульшів. А ви наведіть довідки про життя Бермана в губернському місті.

Я повів його до дороги і повертався вже у присмерку алеєю. Бридко й неприємно було в мене на душі. Алея, власне, давно вже перетворилася на стежку і в одному місці огинала величезний, як дерево, круглий кущ бузку. Мокре, серцеподібне листя, ще зовсім зелене, тьмяно блищало, а з нього падали прозорі краплини, і кущ плакав.

Я обминув його і відійшов кроків на десять, коли раптом щось сухо ляснуло ззаду. Я відчув пекучий біль у плечі.

Соромно сказати, але в мене одразу затрусилися жижки. «Ось воно, — подумав я, — зараз пальнуть ще раз». Треба було стрельнути просто в бузок чи навіть просто кинутися бігти — усе було б розумніше за те, що я зробив. А я, з великого переляку, повернувся і кинувся бігти просто на кущ, грудьми на кулі. І тут я почув, що в чагарнику щось затріщало, хтось кинувся тікати. Я гнався за ним, мов шалений, і тільки здивувався, чому він не стріляє. А він, видно, діяв також інстинктивно: утікав чимдуж і так швидко, що тріск стих, а я так і не побачив його.

Тоді я повернувся і пішов додому. Я ішов і майже ревів од кривди. У кімнаті я оглянув рану: дурниця, подряпина верхнього плечевого м'яза. Але за що? За що? З пісні слова не викинеш, напевне, після потрясінь останніх днів сталося у мене загальне зрушення нервів, бо я години зо дві буквально корчився від жаху на своєму ліжку. Ніколи б я не подумав, що людина може бути таким мізерним слимаком. Я мало не плакав.

Пригадалося попередження, кроки в коридорі, жахливе обличчя у вікні, Блакитна Жінка, біг по вересових пустках, цей постріл у спину…

Уб'ють, неодмінно вб'ють. Мені здавалося, що темрява дивиться на мене невидимими очима якоїсь потвори, що ось хтось підкрадеться зараз і схопить. Соромно сказати, але я накинув ковдру на голову, щоб не схопили з боку подушки, немовби ковдра могла захистити. І мимоволі невідомо звідки з'явилася підленька думка: «Треба втікати. Їм легко на мене звірятися. Нехай самі розбираються з цими огидами і цим «полюванням». Збожеволію, коли ще тиждень побуду тут».

Ніякі моральні критерії не допомагали, я тремтів, мов осиковий лист, а коли заснув, то був такий виснажений, немовби цілий вік тягав каміння. Напевне, коли б пролунали кроки Малого Чоловіка, я б заліз того вечора під ліжко, але його, на щастя, не було.

Ранок надав мені мужності, я був напрочуд спокійний.

Я вирішив того дня піти до Бермана, тим паче, що господиня ще хворіла. За будинком стояли величезні, вищі за людину, уже прив'ялі лопухи. Через них я добрався до ганку й постукав у двері. Мені не відповіли, я потягнув двері на себе, і вони відчинилися. Невеличкий передпокій був порожній, висіло тільки Берманове пальто. Я кашлянув. Щось зашаруділо в кімнаті. Я постукав — Берманів голос сказав переривисто:

— Х-то? Заходь-те.

Я ввійшов. Берман підвівся з-за столу, тим самим жестом запинаючи халат на грудях. Лице його аж пополотніло.

— День добрий, пане Берман.

— С-сідайте, сідайте, будь ласка, — він заметушився так, що мені стало незручно.

«Чого я приплентався до нього? Людина любить самоту. Ти ба, як злякався…» А Берман уже відійшов.

— Сідайте, сідайте, вельмиповажаний, сідайте, шановний пане.

Я подивився на стілець і побачив на ньому миску з якоюсь недоїденою стравою і десертну ложку. Берман хутко вхопив її.

— Пробачте, вирішив вгамувати свій, так би мовити, апетит.

— Будь ласка, їжте, — сказав я.

— Що ви, що ви!.. Їсти в присутності ґречного пана… Я не можу.

Губи порцелянової ляльки улесливо кривилися.

— Ви