read-books.club » Сучасна проза » Веди свій плуг понад кістками мертвих 📚 - Українською

Читати книгу - "Веди свій плуг понад кістками мертвих"

315
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Веди свій плуг понад кістками мертвих" автора Ольга Токарчук. Жанр книги: Сучасна проза / Бойовики. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 30 31 32 ... 59
Перейти на сторінку:
І відразу сахнувся, бовкнувши: «Мать твою», — що вочевидь було найвлучнішою оцінкою стану ротової порожнини пацієнта. Якусь мить він пальцями перевіряв, чи не хитається котрий зуб, а тоді сягнув по пляшку горілки.

— Тримай, випий. Рвемо.

Чоловік щось невиразно промурмотів, цілковито пригнічений несподіваним вироком. Узяв з рук Стоматолога майже по вінця наповнену склянку горілки й випив її душком. Я була впевнена, що після такого наркозу йому не болітиме.

В очікуванні дії алкоголю чоловіки жваво почали розповідати про каменоломню, мовляв, її невдовзі знову відкриють. Вона поглинатиме Плоскогір’я рік за роком, доки зовсім його не проковтне. Доведеться звідси переселитися. Якщо справді її відкриють, Стоматолога виселять першого.

— Ні, не вірю я в боже провидіння, — сказала я. — Організуйте комітет спротиву, — порадила я їм. — Влаштуйте демонстрацію.

— Апре ну деліж,[6] — промовив Стоматолог і запхнув пальці до рота напівпритомному пацієнтові. Тоді легко, без жодних зусиль витягнув звідти почорнілий зуб. Почувся хіба що легенький хрускіт. Мене замлоїло.

— Вони мусять помститися за це все, — озвався Стоматолог. — Тварини мусять рознести це все в пиздець.

— Саме так. Роз’їбошити це впень, — підхопила я, і чоловіки глянули на мене з подивом і повагою.

Я поверталася окружною дорогою, було вже добряче по обіді. Тоді на узліссі я вгледіла двох білих Лисиць. Тварини йшли повільно, одна за одною. Їхня білість на тлі зеленої луки здавалася неземною. Вони виглядали, немов дипломатичні працівники Тваринного Королівства, що прибули сюди з’ясувати справу.

На початку травня розквітнув жовтий осот. У добрі роки він зацвітав уже на Паску, коли до своїх будинків, уперше після зими, приїздили власники. У гірші літа вкривав луки жовтими крапками аж на День перемоги. Скільки разів ми з Дизем спостерігали це диво з див.

На жаль, для Дизя це означало початок важких часів; за два тижні його починала мордувати алергія на все — очі сльозилися, він задихався. У містечку ще можна було якось витримати, та коли він щоп’ятниці приїздив до мене, я була змушена щільно зачиняти всі вікна й двері, аби невидимі алергени не проникли до Дизевого носа. Під час цвітіння трав, у червні, наші заняття перекладом доводилося переносити до його домівки.

Після такої довгої й виснажливої, безплідної зими Сонце погано впливало й на мене. Я не могла вранці спати, прокидалася на світанку й повсякчас відчувала неспокій. Цілу зиму доводилося захищатися від вітру, що віяв на Плоскогір’ї, тож зараз я відчиняла навстіж вікна й двері, щоб він міг удертися досередини й розігнати затхлість, неспокій та будь-які Недуги.

Усе починало вирувати, під травою, попід шаром землі, відчувалася якась гарячкова вібрація, неначе от-от луснуть величезні, набубнявілі від зусиль підземні нерви. Мені важко було позбутися враження, що за всім цим криється чиясь могутня бездумна воля, огидна, наче та сила, котра змушувала Жаб спинатися одна на одну й без упину паруватися в Матожиному ставку.

Варто було Сонцю наблизитися до небокраю, як з’являлася сім’я Кажанів. Вони пурхали безшумно, м’яко, їхній політ завжди видавався мені якимсь вологим. Одного вечора, коли вони почергово облітали кожен дім, я налічила їх дванадцять. Мені хотілося б знати, як Кажан бачить світ; бодай один раз опинитися в його тілі над Плоскогір’ям. Як ми тут усі виглядаємо в його відчуттях? Немов тіні? Неначе снопи коливань, джерела галасу?

Надвечір я сідала перед будинком і чекала, доки вони з’являться, по одному прилетять від дому Професора та його дружини, відвідуючи всіх по черзі. Я легенько махала їм рукою, вітаючись. Власне кажучи, у мене з ними чимало спільного — я теж бачила світ по-іншому, догори дригом. Теж воліла сутінки. Не могла жити під Сонцем.

Моя шкіра погано реагувала на жорстоке, різке проміння, якого ще не пом’якшувало жодне листя або легкі хмарки. Я червоніла, виникало подразнення. Як і щороку, у перші літні дні в мене з’являлися маленькі, сверблячі пухирці. Я гоїла їх кислим молоком і маззю від опіків, яку дав мені Дизьо. Треба було відшукати в шафі минулорічні капелюхи із широкими крисами й зав’язками, аби вітер не зривав їх з голови.

Якоїсь середи, повертаючись у такому капелюхові зі школи, я зробила гак, щоб… — сама не знаю, навіщо. Існують такі місця, які не відвідують охоче, проте щось до них наче тягне. Можливо, там чаїться Жах. А може, через те, що я, як і Добра Звістка, теж люблю жахіття.

Якимсь дивом я опинилася тієї середи біля лисячої ферми. Їхала Самураєм додому й раптом на роздоріжжі звернула в протилежний, ніж завжди, бік. За хвилину закінчився асфальт, і я відчула той нестерпний сморід, який відлякує в цьому місці будь-кого. Гидкий запах усе ще залишався, хоча ферму офіційно закрили два тижні тому.

Самурай повівся так, наче теж мав нюх, і зупинився. Я сиділа в машині, приголомшена смородом, і бачила перед собою, на відстані сотні метрів, обгороджену високою сіткою забудову — бараки, що тягнулися один за одним. Угорі на сітці був потрійний колючий дріт. Сліпучо сяяло Сонце. Кожен стовбур відкидав чітку тінь, кожна гілка скидалася на спис. Тихо було, хоч маком сій. Я напружувала слух, ніби очікуючи, що з-за цього паркану до мене долинуть страхітливі звуки, відлуння того, що коїлося на фермі раніше. Але там явно нікого не було, жодної живої душі — ані людини, ані тварини. Улітку все це заросте лопухами й кропивою. За рік чи два ферма потоне серед зелені й перетвориться, щонайбільше, на місце, яким лякають дітей. Я подумала, що тут можна було б улаштувати музей. Як пересторогу.

За хвилину я завела машину й повернулася на шосе.

О так, мені відомо, як виглядав зниклий власник. Невдовзі потому, як я сюди перебралася, зустріла його на нашому містку. То була химерна зустріч. Я ще не знала, хто він такий.

Якось пополудні я поверталася Самураєм із крамниць у місті. Біля мосту через наш потік побачила джин; він заїхав на узбіччя, ніби хотів розім’яти кістки: усі двері були розчахнуті. Я поїхала повільніше. Не люблю цих високих, могутніх авто, створених радше для війни, аніж для прогулянок на лоні природи. Їхні здоровенні колеса залишають глибокі рівчаки на дорогах, нищать польові стежки. Могутні двигуни викликають багато шуму й викидають гази. Я переконана, що в їхніх власників манюні пуцьки, тож розмірами машин вони компенсують собі цей ґандж. Щороку я протестую в адміністрації проти перегонів на таких жахливих машинах і надсилаю петиції. Отримую стандартну відповідь, що війт розгляне мою заяву у визначений законом термін,

1 ... 30 31 32 ... 59
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Веди свій плуг понад кістками мертвих», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Веди свій плуг понад кістками мертвих"