Читати книгу - "Процес"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Десь далеко почулася служникова хода; щоб не привертати до себе уваги знову, К. зачинив вікно й пішов до головних сходів. Біля дверей комірчини він зупинився й нашорошив вуха. Там було тихо. Екзекутор, може, забив вартових на смерть, він мав право чинити з ними що завгодно. К. уже був простяг руку до ручки, але відсмикнув її. Тепер він уже нічим не зарадить, а ззаду от-от надійде служник; К., проте, пообіцяв собі коли-небудь таки заговорити про цю справу і, якщо буде змога, як слід покарати справді винних, отих високих судовиків, жоден з яких іще не наваживсь показатися йому на очі. Вийшовши з банку, К. став уважно оглядати всіх перехожих, але ніде й близько не бачив жодної дівчини, що чекає когось. Отже, слова Франца, мовляв, тут на нього чекає наречена, – звичайнісінька безневинна вигадка, якою він лише намагався пробудити до себе більше співчуття.
Навіть наступного дня вартові ніяк не виходили К. з думки, він не міг зосередитись на роботі і, щоб упоратися з нею, мусив, як і попереднього дня, знову засидітись у кабінеті. Вже йдучи додому і знову проминаючи комірчину, К., немов за звичкою, відчинив двері. Те, що постало йому перед очима замість сподіваної темряви, ніяк не вкладалось у голову. Нічого не змінилося, геть усе було таке саме, як і вчора, коли він відчинив двері. Старі бланки та каламарі коло порога, екзекутор з різкою, напівроздягнені вартові, свічка на полиці; вартові знову застогнали й метнулися до нього: «Пане!» К. миттю захряснув двері і прибив їх іще й кулаком, щоб вони добре причинилися. Мало не плачучи, підбіг він до служників, що спокійно порались біля копіювальної машини і, здивувавшись, припинили роботу.
– Приберіть нарешті в комірчині! – загорлав К. – Ми потонемо в смітті!
Служники пообіцяли, що приберуть уже завтра. К. кивнув головою, такої пізньої вечірньої пори він уже не міг присилувати їх до роботи, хоч, власне, мав такий намір. К. трохи посидів, аби бодай кілька хвилин відчувати, що поряд є служники, відбракував кілька копій, удаючи, ніби перевіряє їх, а потім, виснажений, із порожнечою в голові, подався додому, помітивши, що служники не наважаться піти з роботи разом з ним.
Розділ 6
Дядько. Лені
Одного пополудня – К. був якраз дуже заклопотаний, готуючи пошту – між двома служниками, які несли документи, до кабінету вдерся родич К. – дядько Карл, дрібний землевласник, що жив у селі. Побачивши його, К. трохи злякався, так само як давно вже лякався на саму думку про дядьків приїзд. К. десь уже місяць знав напевне, що до нього має приїхати дядько. Відтоді йому весь час увижалось, як дядько, трохи горблячись, затиснувши лівою рукою крислатого бриля, а праву, простягнувши її вперед ще на порозі, з непотрібним поспіхом подає йому через стіл, скидаючи на підлогу все, що заважатиме йому. Дядько завжди поспішав, бо його переслідували прикрі думки, під час свого одноденного перебування в столиці він неодмінно мав зробити геть усе, що намірявся, не відмовляючись при цьому від будь-якої принагідної розмови, оборудки чи розваги, яка трапиться йому по дорозі. Через те К., дуже зобов’язаний дядькові як своєму колишньому опікунові, був змушений в усьому йому допомагати, а до того ж іще й брати до себе на ніч. «Привид із села» – не раз був казав він про дядька.
Одразу після привітання – сідати у фотель, куди запросив його К., не було часу – дядько попросив свого небожа про коротку розмову віч-на-віч.
– Вона конче потрібна, – важко відсапувався він, – для мого спокою.
К. миттю вислав з кімнати служника, наказавши нікого не впускати.
– Йозефе, що я чую? – запитав дядько, коли вони залишились на самоті, й сів на стіл, підмостивши під себе, не дивлячись, різноманітні папери, щоб вигідніше сидіти. К. мовчав, він знав, що буде далі, але, раптом розслабившись після напруженої роботи, нараз віддався приємній утомі, дивлячись у вікно на протилежний бік вулиці, дарма що з місця, де він сидів, можна було побачити лише малий трикутник, частину глухої стіни між двома вітринами.
– Ти дивишся у вікно! – закричав дядько, здіймаючи руки. – Йозефе, ради Бога, відповідай мені! Це правда, невже це таки правда?
– Любий дядьку, – відповів К., струшуючи власну розвіяність, – я навіть не знаю, чого ти від
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Процес», після закриття браузера.