Читати книгу - "Помилка"

І ось зараз, коли Пол, мій симпатичний Пол, радісно вальсував по спальні, тримаючи мене на руках, мене несподівано вразила одна думка. Ми з Полом просто тривалий час намагалися мати те, до чого прагне кожна людина. Щасливий шлюб, щасливу родину. Ми з Полом були доброчесними, скромними й роботящими людьми. Проте одного дня перед нами постали труднощі. Стався певний застій, зупинка росту в наших взаєминах. Нас було двоє, ми дуже старалися, щоб нас стало троє, однак марно.

Але ж ми не розлучилися. Не набридли одне одному. Ні. Натомість ми й далі трималися разом, намагалися стати повноцінною родиною. Роками завзято старалися допомогти нашому коханню подолати суто біологічну перешкоду. Роками тримались одне за одного, незважаючи на те, що наші індивідуальні кар'єри та повсякденні стреси сучасного життя робили все можливе, щоб розбити наше подружжя.

Коли Пол поклав свою долоню мені на живіт, я не втрималась і заплакала. «У нас буде дитина!» — подумала я, взявши чоловіка за руку.

Знак надії — нарешті!

Надії та прощення.

Знак нового життя для нас обох.

«Ми все переживемо, усе здолаємо, — подумала я. — Ми справді все здолаємо».

— Я кохаю тебе, Поле, — мовила я. — Ти станеш найкращим батьком у світі.

— Я теж кохаю тебе, — прошепотів Пол, цілуючи моє заплакане обличчя. — Я кохаю тебе, мамусю.

Розділ 60

Коли наступного понеділка я нарешті вийшла на роботу, то в кабінеті свого шефа побачила двох чоловіків. Стоячи в дальньому кутку кімнати для брифінгів, я обвела знавецьким поглядом їхні начальницькі стрижки й офіційні темні костюми.

І мій настрашений мозок відразу ж узявся до роботи. Скотт працював у відділі з боротьби з наркотиками, що належав до міністерства юстиції. Усю ж чорнову роботу для цього міністерства виконувало ФБР. Цього мені лише бракувало — візиту хлопців із ФБР!

Не встигла я навіть дійти до свого робочого столу, як у дверях з'явився лейтенант Кін.

— Лорін, зайди на секунду, — сказав він.

Я взяла з собою пакунок із кавою, наче бажаючи підкреслити, що я справді зайшла на секунду. Обман удавався мені дедалі легше й краще. Принаймні так мені здавалося.

— Сідайте, детективе Стілвел, — промовив один із чоловіків у синьому костюмі, сидячи в одному з крісел мого шефа. Його напарник, котрий мав аналогічну зовнішність за винятком кольору костюма, що був сірим, стояв поруч, дивлячись на мене непроникним, позбавленим виразу поглядом.

Їхній владний начальницький вигляд одночасно й роздратував, і до смерті налякав мене. А оскільки демонстрація переляку була не найкращим варіантом поведінки в цій несприятливій ситуації, то я про всяк випадок вирішила зобразити невимушеність і легке невдоволення.

— Що за кіпеш, начальнику? — звернулася я до Кіна. — Ви організували мені «побачення всліпу»? А де ж «парубок номер три»?

Мені пред'явили два жетони. Мій рівень адреналіну дещо знизився, коли я пересвідчилася, що то були не маленькі й золотаві фебеерівські штучки. Скоріше, вони були схожі на піратську копію мого стандартного поліційного жетона.

— Ми — з відділка адміністративної інспекції, — майже в унісон проказали Сірий та Синій.

«Слава Богу, вони не федерали й не будуть мене арештовувати», — збагнула я. Але моє полегшення швидко випарувалось, коли я здогадалася, що ці типи — контролери та прийшли сюди через те, що Майк застрелив Віктора Ордонеса. «Надто пізно вдавати з себе ввічливу», — подумала я, підсовуючи собі стілець для відвідувачів. «Ніколи не відступай», — радив мені татко, коли дізнався, що після юридичного інституту я збираюсь улаштуватися на роботу в поліцію. Він навчив мене також іще одній мудрості:

Завжди посилай подалі чуваків з відділка адміністративної інспекції.

— Я просто не тямлю себе від щастя. Дві синхронізовані нишпорки, — сказала я, гепаючись на стілець. — Спробуйте себе на Параолімпійських іграх із синхронного нишпорення. Може, щось путнє й вийде.

Сірий та Синій злостиво вирячились на мене. Я люто витріщилась на них.

Бліде обличчя лейтенанта Кіна враз почервоніло, і він ледь стримався, щоб не розреготатися.

— Дуже смішно, детективе, — сказав Синій, дістаючи ручку. — А що не дуже смішно — це смерть Віктора Ордонеса внаслідок зчиненої стрілянини. Поки ми тут із вами розмовляємо, у його районі, Вашинґтон-Гайтс, планують провести мітинг. Вимоги оприлюднити деталі смерті стали такими гучними та настійливими, що досягли Управління нью-йоркської поліції. І ми рішуче налаштовані дізнатися всю правду та скласти звіт про те, що сталося.

Після цієї промови я кілька секунд мовчки дивилася на Синього.

— Перепрошую, — нарешті сказала я, приклавши руку до забинтованої голови. — Ви щось сказали? Я недочуваю. Бачите, тиждень тому один покидьок на ім’я Віктор Ордонес поранив мене у вухо.

— Ми застерігаємо вас від порушення субординації, детективе Стілвел, — відказав Сірий. — Ми прийшли сюди для звичайного опитування. Якщо вам так кортить, щоб об'єктом нашого розслідування стали ви, то ми не заперечуватимемо.

— А хто ж зараз є об'єктом вашого розслідування? — поцікавилась я. — Мій напарник? Тоді не забудьте занотувати ось таке: мій напарник урятував мені життя. Я бігла між двома припаркованими електричками, і мене поранили пострілом з пістолета. Рятуючись, я залізла в один з вагонів. Коли ж Віктор Ордонес намагався ввірватись у цей вагон, щоб прикінчити мене — це однозначно, — нагодився мій напарник і встрелив його.

— Скільки пострілів пролунало? — спитав Сірий. — Це було «бах-бах-бах» чи просто «бах»?

Відсьорбнувши кави, я поставила пакет на стіл свого шефа. Трохи рідини розхлюпалось, але мені було начхати.

— У депо була стрілянина, — відказала я. — Мене поранили. Я валялася на підлозі, закотившись під лавку. Я що, студійний інженер, котрий озвучує черговий епізод серіалу «Закон і порядок»?!

Сірий не витримав напору й, нарешті, захряснув свій записник.

— Прекрасно, — сказав він. — Але для офіційного протоколу я мушу поставити вам іще одне запитання. Детективе, ви були головним слідчим у цій справі. Ви збиралися зайти до клубу, щоб розпізнати двох дуже небезпечних підозрюваних, що їх ви вважали винними в убивстві детектива Тайєра. Чому ж ви не викликали на підмогу спецзагін?

Кілька секунд я мовчала, заскочена зненацька. Викликати на підмогу спецзагін було стандартною процедурою, передбаченою статутом, і я її не виконала.

Я розкрила була рота, але цієї миті в розмову втрутився мій шеф.

— Це я дозволив їй продовжувати операцію.

Я глянула на Кіна, ледь приховуючи подив. Він теж глипнув на мене, немов кажучи виразом свого обличчя: «Стули пельку й мовчи».

— Я дійшов висновку, що ми не мали часу