Читати книгу - "Напівзагублений"

— І твоя батькова половина постійно перемагає, а тим часом материнська ніколи навіть не має нагоди висловити свої аргументи.

Я хитаю головою.

— Не певен, чи вона заперечувала б. Біле відьмацтво змішало її життя з лайном не менше, ніж моє, ба навіть більше.

— А отже?

— А отже, я маю намір відплатити їм тією самою монетою.

— А чи робив би ти це, якби там не було Анналізи? Чи це все тільки заради помсти їй?

Я хитаю головою.

— Я її ненавиджу і прагну справедливої відплати за батька. Але мені йдеться не тільки про Анналізу. Я робив би це, навіть якби її там не було. Навіть якби вона вже була мертвою. Я хочу, щоб настав кінець цій війні, Соулу і всім, хто на його боці.

— Ну, але ж ти, Натане, мабуть, не зможеш їх усіх убити. Ти не настільки всемогутній. І ти лише один. А Соул має цілу армію.

— Байдуже, яка велика в нього армія, якщо він не зможе завдати мені шкоди.

— Шкоду завдає війна, Натане. І йдеться не тільки про фізичні рани. Вона загиджує душу. Усім загиджує.

— Навіть тобі?

— Звичайно, мені теж. Я вбивав людей. Бачив, як гинули наші друзі. Бачив, як ти мало не помер, і це щодня завдає мені болю, і… я бачу, як воно болить і тобі.

— А чи кинув би ти все це заради мене, якби ми помінялися місцями?

Сам не знаю, чому я це запитую, сподіваючись, що він одразу скаже «так», але він замислюється, а тоді відповідає:

— Я не певний. Я навіть не певний, чи це запитання має для мене сенс. Думаю, воно мусить звучати так: що я зробив би на твоєму місці? І я знаю лише те, що ти багато пережив, зазнав через них чимало страждань, і якби я опинився в твоїй шкурі, то, мабуть, учинив би так само. Я не проти твого наміру, Натане. Лише хочу, щоб ти сам був упевнений, адже все це тебе цілком змінить, ти станеш іншою особою.

— Я впевнений, Габріелю. Але я хотів би, щоб ти залишився зі мною. Допоміг мені.

— Звичайно. Ти ж знаєш, що я буду з тобою. Завжди.

Я рушаю до Селії повідомити їй про свій план, хоча це, як завжди, радше не чіткий план, а доволі невиразний намір, але я хочу з нею ще дещо обговорити.

Я кажу їй:

— Ван думала, що Соул прагне взяти мене живцем. Вона гадала, що він хоче скористатися мною як зброєю.

— Так. Я розмовляла про це з нею і цілком погоджуюся. Я не знаю Соула досить добре, але з того, що я бачила, можу судити, що він буде вперто домагатися задуманого. Припускаю, він замислив узяти тебе під свій контроль. Підпорядкувати тебе собі.

— І все ж таки він підіслав Донну, щоб мене вбити.

Селія легенько похитує головою.

— Ні. Донна працювала з Ловцями. Її підіслала Джессіка. Думаю, що Джессіка її обрала та вишколила для цього. Я не здивувалася б, якби виявилося, що Соул узагалі нічого про неї не знав.

— Думаю, кулю виготовив Волленд.

— Можливо. Не знаю. Але я певна, що Соул хоче мати тебе живим, і не менш певна, що Джессіка воліє бачити тебе мертвим. Ловці працюють спільно з Радою, але Ловці завжди вважали себе вищими за Раду, тож Рада мусить постійно контролювати Ловців, не даючи їм забагато влади.

— Цікаво, чи не хотіла б Джессіка підпорядкувати Раду собі.

— Вона розумна й честолюбна, наймолодша очільниця Ловців за всю історію. Деякі люди були невдоволені її призначенням після усунення Клея, але вона дала їм раду. Клей її підтримував і сприяв кар’єрному просуванню, але вона палець об палець не вдарила, щоб допомогти йому, коли в нього викрали Феїрборн і звинуватили його в цьому провалі. Джессіка безжалісна і жорстока, справжня Ловчиня до глибини свого нутра. Вірить в абсолютну вищість Ловців.

— Ха! Вона вірить і завжди вірила лише у власну вищість над усіма.

— Тоді це тільки ще одна причина для її прагнення контролювати і Ловців, і Раду. Я не здивувалася б, якби це виявилося її довгостроковою метою. Бо якщо ти опинишся під владою Соула, їй буде набагато важче це здійснити.

— Ще одна причина для неї прагнути моєї смерті.

— І ще одна причина, чому Соул хоче взяти тебе живим і підпорядкувати собі: щоб убезпечити себе не тільки від Альянсу, а й від Ловців.

— Ну, але я аж ніяк не збираюся дати їм нагоду досягти того, чого вони прагнуть.

І я повідомляю Селії, що збираюся вирушити до Леджер і отримати амулет. Ми коротко це обговорюємо, і вона погоджується, що я повинен піти туди разом з Габріелем і що Несбіт мусить показати нам дорогу, перш ніж чкурнути в Австралію.

Я кажу їй:

— А поки нас не буде, ти мусиш продумати другий етап нашого плану: як ми нападемо на Соула, коли я вже матиму амулет.

— Звичайно. Але ти його ще не отримав, — нагадує вона мені.

Розділ другий

Напівзнайдений

Знову в бункері

Ми знову в Меркуріїному бункері: я, Габріель і Несбіт. Ми дісталися сюди крізь розколину в Німеччині — ту саму, якою користалися, щоб потрапляти на зустрічі в Базелі. Здається, що все це було дуже давно, хоча насправді, якщо подумати, відтоді минуло щонайбільше шість-сім місяців. Несбіт привів нас сюди, щоб показати дорогу до Леджер, але каже, що далі з нами не піде. Отже, саме тут ми і розпрощаємося.

Я кілька разів розпитую Несбіта, де Леджер, але він постійно відповідає:

— Малий, май терпець.

Тепер, коли ми вже біля бункера, я запитую:

— То ви ходили до Леджер саме звідси? Через розколину? Він відповідає:

— То Ван ходила. А я лишався тут.

— Ти мені цього раніше не казав!

— Не думав, шо це аж так важливо.

— Що?

Він знизує плечима.

— Але ж Ван тобі казала, куди йде?

— Ага. Типу того.

— Типу того!

— Слухай, Ван хотіла йти сама. Казала, шо їй немає чого боятися Леджер і шо вона сама чудово впорається. А я мав владнати свої справи. Ну, тобто справи для Альянсу: розвідати все довкола таборів, прослідкувати за пересуваннями Ловців. Ван цілком могла обійтися без мене. Розумієш, співпраця вимагає, шоб був баланс між фамільярністю та відстороненістю. Так само, як між нами, коли