Читати книгу - "Осина фабрика"

— Це ти вчора ввечері дзвонив?

— Що? — перепитав я, припинивши крутитись.

— Але ж дзвонив, так? Я вирішив, що це був ти. Хоча й намагався говорити чужим голосом. Навіщо ти так пізно дзвонив?

— А-а… Тату, чесно, я такого не пам’ятаю, — обережно відповів я.

— Угу. Дурень ти безголовий, — мовив він і посунув по коридору геть.

Я лежав і думав. Я був цілком упевнений, що вчора додому не телефонував. Я був із Джеймі в пабі, потім із ним та дівкою на вулиці, після того тікав і якийсь час був сам, відтак Джеймі мене знайшов, пізніше я був із ним і його матір’ю, а опісля майже в цілком тверезому стані рушив додому. Провалів у пам’яті в мене не було. Я припустив, що дзвонив Ерік. Зі слів батька можна було виснувати, що він спілкувався з ним недовго, інакше б неодмінно впізнав голос свого сина. Я відкинувся на ліжку й сподівався, що Ерік досі на волі, що він прямує сюди й що мої голова та кишки невдовзі припинять нагадувати мені, наскільки їм зле.

— Поглянь на себе, — промовив батько, коли по обіді я врешті-решт зійшов донизу в халаті, щоб подивитися по телевізору старий фільм. — Сподіваюсь, ти собою пишаєшся. Мабуть, думаєш, що це робить тебе чоловіком.

Він цикнув, похитав головою, а тоді знову занурився в читання «Саєнтіфік амерікен». Я обережно опустився в одне з великих м’яких крісел у вітальні.

— Тату, я дійсно вчора трохи напився. Визнаю. Мені шкода, якщо це тебе дратує, але запевняю, я за це страждаю.

— Що ж, сподіваюсь, це тебе чогось навчить. Ти хоч уявляєш, скільки мозкових клітин ти вчора вбив?

— Добрих кілька тисяч, — відказав я після короткої паузи, яка знадобилась мені для підрахунку.

Батько з ентузіазмом закивав:

— І це щонайменше.

— Ну я намагатимусь більше так не робити.

— Угу.

— П-р-р-р-р! — гучно мовив мій анус, здивувавши як мене, так і мого батька.

Той відклав журнал, зупинив погляд у мене над головою й осмислено посміхнувся; я прочистив горло і якомога непомітніше поколихав подолом свого халата. Я побачив, як вигнулися й затремтіли батькові ніздрі.

— Лаґер і віскі, еге ж? — проказав він, сам собі кивнув і знову взявся за журнал.

Я відчув, як мої щоки спалахнули, і скреготнув зубами, радіючи, що батько сховався за глянцевими сторінками. Як йому це вдалося? Я зробив вигляд, що нічого не трапилося.

— Ой, до речі. Сподіваюсь, ти не матимеш нічого проти, але я розповів Джеймі про те, що Ерік утік, — сказав я.

Батько зиркнув на мене з-над журналу, похитав головою і знову занурився в читання.

— Ідіот, — відказав він.

Увечері, після радше перекусу, аніж вечері, я піднявся на горище й за допомогою телескопа оглянув острів, аби пересвідчитись, що, доки я відпочивав у будинку, довкола нічого не сталося. Схоже, навкруги панував спокій. Надворі було хмарно й прохолодно. Я вийшов на коротку прогулянку вздовж берега до південного кінця острова і, повернувшись, лишився вдома дивитися телевізор; здійнявся легкий вітерець, і краплі дощу похмуро застукотіли в шибку.

Коли пролунав телефонний дзвінок, я вже лежав у ліжку. Хутко підвівшись, оскільки ще не встиг заснути, я збіг донизу, щоб устигнути до апарата поперед батька. Я не знав, чи він уже вклався, а чи ні.

— Так? — проказав я, відхекуючись і заправляючи піжаму в штани. На іншому кінці дроту почулося пищання, а тоді хтось зітхнув.

— Ні.

— Що? — насупившись, перепитав я.

— Ні, — повторив голос у слухавці.

— Га? — відказав я, невпевнений, що то — Ерік.

— Ти кажеш «так», а я кажу «ні».

— А що ти хотів почути?

— Портеніл 531.

— Гаразд. Портеніл 531. Алло?

— Гаразд. До побачення.

Почувся сміх, і запала тиша. Я роздратовано поглянув на слухавку й поклав її на важіль. Повагався. Телефон задзвонив знову. Я схопив слухавку після першого ж дзеленчання.

— Та… — почав я, але почув пищання. Дочекався, доки воно припиниться, і проказав: — Портеніл 531.

— Портеніл 531, — повторив Ерік. Принаймні я думав, що то був Ерік.

— Так, — сказав я.

— Що так?

— Так, це Портеніл 531.

— А я думав, що це — Портеніл 531.

— Це він і є. Хто на зв’язку? Це ти?..

— Я. А це Портеніл 531?

— Так! — крикнув я.

— А хто ти?

— Френк Колдгейм, — відповів я, намагаючись заспокоїтись. — А ти хто?

— Френк Колдгейм, — відказав Ерік.

Я озирнувся довкола, поглянув на сходи вгорі й унизу, проте батька ніде не було видно.

— Привіт, Еріку, — усміхнувшись, промовив я, вирішивши, що б не сталося, сьогодні його не злити. Краще вже покласти слухавку, ніж сказати щось хибне й змусити мого брата розбити чергову власність поштової служби.

— Я ж щойно сказав, що мене звуть Френк. Чому ти називаєш мене Еріком?

— Годі тобі, Еріку. Я впізнав твій голос.

— Мене звуть Френк. Припини називати мене Еріком.

— Добре. Добре. Я називатиму тебе Френком.

— Тоді хто ти?

Я на мить задумався.

— Ерік? — промовив нерішуче.

— Ти ж щойно сказав, що тебе звуть Френк.

— Ну… — зітхнув я, спершись однією рукою об стіну й розмірковуючи над тим, що ж мені відповісти. — Я… я просто пожартував. О Боже… та я й не знаю.

Похмуро позираючи на слухавку, я чекав, що ж скаже Ерік.

— Менше з тим, Еріку, що там чути? — запитав він.

— Та нічого такого. Учора ходив у місто. Був у пабі. Ти дзвонив?

— Я? Ні.

— А тато казав, що хтось телефонував. Я подумав, що то був ти.

— І навіщо ж мені дзвонити?

— Та звідки мені знати? — я знизав плечима. — З тієї ж причини, що й сьогодні. Але нехай.

— І навіщо ж, на твою думку, я зателефонував сьогодні?

— Не знаю.

— Господи! Ти не знаєш, навіщо я дзвоню, не знаєш, як тебе звати, неправильно розчув моє ім’я. Ну ти й дурбецало!

— О Боже! — мовив я, радше до себе, аніж до Еріка. Я вже відчував, що ця розмова ні до чого