Читати книгу - "Місце для дракона"

– Чого ви, пане, гупаєте в браму? Та же там ніхто не жиє. Певне, змилилисьте дім.

– Не може цього бути. Нині рано я там був. Забувєм кобзу і мушу забрати.

– Але кажу вам: вже літ, може, з півсотні минуло, як тут хтось жив. Дім сей належить панові Пузині, але він його ані не продасть, ані не поселиться. Пропадає пусткою.

– Що ви мені байки вповідаєте? – відмахнувся Дем’ян, бо цю браму він таки добре запам’ятав і, втративши терпець, поліз через неї на подвір’я.

Те, що він побачив, таки ошелешило його. Подвір’я було запущене й геть заросле бур’яном та кропивою. Відразу видно, що сюди хтозна-відколи не ступала жива нога. Будинок весь повитий густим плющем, у якому аж дзвеніло від голосного сполоху горобців.

Дем’ян підійшов до дверей і без особливих зусиль відчинив. Неймовірно рипучі сходи, що кришилися й осипалися під кожним кроком, вивели нагору. Сполохана зграя кажанів раптом фуркнула з-під стелі і завищала так пронизливо, аж по спині мурашки побігли. Липке тепле павутиння припало до обличчя, ледве зібрав його з волосся.

Перед входом до покою, де провів він ніч, зупинився і прислухався. За дверима чатувала тиша. Натиснув на клямку, і та зовсім легенько виламалася. Тоді вдарив плечем, але, певно, засильно, бо двері зірвалися з петель і полетіли на підлогу, а він за ними вслід у густі хмари куряви, що враз ізнялася з підлоги й затанцювала в тьмяному застояному повітрі, пропахлому цвіллю і мокротою.

«Пізнавєм відразу той покій. Побачивєм канапу, на котрій спав, столик і крісла. Навіть лютня висіла на цвяшку. Леч все те було в страшних порохах і павутинні. Кобза моя на кріслі лежала. То був певний знак, же-м розуму не стратив. Кгди очі мої привикли до сутіні, то здалось мі, же щось на канапі є накрите. Шарпнувєм тото покривало і вжахнувся: уздрівєм білії кості зі стрипцями червоної сукні, котору добре пам’ятаю, же була на господині. Пізнавєм і її розкішне волосся, розкидане вкіл білого вищиреного черепа. І перстень зі зміїним очком на лівиці, і три низки коралів на грудях. Все те мі ся відразу припам’ятало разом з цілунками, пошептами, і обіймами, і трунком, которий мі тяму відібрав.

Прикривєм нещасну і, кобзу взявши, пішов з покою. Вже внизу згадав собі про челядину. Не без труду отворивєм низенькі двері біля пекарні і побачив таке саме запустіння, що й нагорі.

На столику стояла таця з карафкою зеленою і двома келихами. На вікні темна шмата висіла і оглянути цілого покою не давала. Зірвавєм шмату і вздрів білі кості на підлозі ту ж під ногами. Череп з рудими косами лежав окремо, видав, мечем відсічений.

Чувєм, же мене морозить і нудити зачинає. Одним скоком вибрався з того дому і, не озираючись, дістався до брами. Повісивєм кобзу через плече і на той бік перелізлем».

– Гов! – скрикнув дідок. – То ви таки справді кобзу свою знайшли?

– А ви як гадали?

– А я си гадав, же то ви тіко фиглюєте з мене!

– На гостині був. Цілу ніч провів… А тепер лиш одні кості застав.

– А-а, та то пані і її служниця. Сю історію всі знають. Пан був великим зальотником і не раз було в гречку скакав. А пані молода, гарна, ніяк не могла з тим ся змирити та й заповзялася йому відімстити. З тих пір щойно пан десь поїде, а пані служницю зараз посилає до міста, аби хлопа їй спровадила. Не знаю, скілько тото тривало, але прознав про то пан і, не довго думаючи, зарубав і панію, і її служницю. Відтоді сей дім пусткою стоїть. Ніхто ніколи не видів, аби туди хтось наважився зайти… Правда, часом вночі ніби якесь світло блимає, але, певно, що то не жива душа його палить.

– Але ще вчора і пані, і служниця мене приймали в тім покої нагорі. А нині тілько білі кості заставєм.

– Я й кажу, що то не жива душа там об’являється. Нечиста сила блудить. Тра буде в магістрат суплику написати, щоб освятили сю розвалюху й кістки врешті по-християнському поховали.

«На тім ся скінчила моя пригода. Того дня я покинув Львів, і всю дорогу мі в голові ся нутило: “А мні страшно спати самій-одній в хаті, що мене не любує…”»

1974

План Розмана

Травневий ранок заливав сонцем вікна, у променях танцювали порошинки, а на душі було легко і радісно. Дружина ще лежала у ліжку, заклавши руки за голову і з усмішкою стежила за мною.

– Піду за цигарками, – сказав я.

– Тільки не довго. Бо у мене такий настрій… сам знаєш… – при цьому вона так ласо облизала свої вуста, мовби щойно проковтнула неабиякого смаколика.

На лавочці сидів наш двірник пан Ціпура і нервово курив. Угледіши мене, зірвався і, взявши під руку, поволік у затінок бузкових кущів.

– Ну, ви чули? Чули? – торохтів він, роззираючись на боки. – Цеї ночі він виссав пані Кацялапко! Нема на нього ані стриму, ані якої хвороби!

Він був виразно знервований, мусив конче з кимсь поділитися своїми підозрами і, як завше, не знайшов ліпшої жертви на покірного слухача, аніж я.

– То вже шоста! – показав мені на пальцях, аби я ліпше дошолопав.

– І що пані Кацялапко? – спитав я. – Як чується?

– Як корова по телєтах! Як може ся чути кобіта, котра стратила за ніч літру крови?! То вам не жарти! Баба лежит бліда, як єгипетський папірус.

– Цікаво, куди дивиться наша міліція, – похитав я головою.

– Ей, не кажіт! Та наша міліція тіко базари пильнує! А коли такво за місяць у їдному лише будинкові той упиряка виссав аж шість бабів – то навіть протокола не хтіли списати. Нема, кажут, складу злочину. Всі живі, всі оклигали і далі брикают. Пані Мацюцька навіть набрала на вазі, а в тої з штирнайцятої кватири… як її?

– Панна Міра?

– Так! То в неї, прошу я вас ґречно, таке волосся виросло, жи тепер мусит шо пару днів новий шампунь купувати. Цікаво, чи тільки головою обійшлося.

На ту хвилю з’явився пан Ґемба. Він працював у морзі і мав усіх упирів в дупі.

– Пане Ґембо! Ви є спеціаліст, і я ціную вашу думку, – втішив його двірник. – Кажіть!

Ґемба зиркнув наліво, потім направо і, стишивши голос, промовив:

– Це не хто інший, як Бураченков!

– Які маєте докази? – вхопив його за ґудзика двірник, і на чолі йому виступив піт.

– Докази прямі. По-перше