read-books.club » Детективи » Осінній сезон смертей 📚 - Українською

Читати книгу - "Осінній сезон смертей"

172
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Осінній сезон смертей" автора Андрій Анатолійович Кокотюха. Жанр книги: Детективи / Бойовики. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 30 31 32 ... 49
Перейти на сторінку:
як ніхто, мають право тремтіти від страху, бо знають, що це страшно і боятися цього треба.

А я вже ляканий.

Від стіни відокремлюється ще одна постать і наближається до нас.

– Цей? – киває на мене низенький.

У бандюкові, що виринув із темряви, я впізнав приятеля Ольги Суховій. Того самого, що вигнав мене, не давши з нею побалакати.

– Він! – Хлопець наблизився впритул. – Ти мене пам’ятаєш, придурку? Пам’ятаєш, що я тобі обіцяв?

Різкий, сильний і влучний удар під дихало зігнув мене літерою Г. Дух перехопило. Перед очима спалахнули сотні маленьких зірочок.

– Ти чого тут тиняєшся, падло? – Голос наче з-за товстого шару вати. – Ти що винюхуєш? Із Польщі, кажеш, приїхав?

Удар у потилицю, яким можна зламати шию, опустив мене навколішки в багнюку. Удар в обличчя перекинув на бік. Рефлективно затуляю руками живіт. Нога, яка летить просто туди, розбиває годинник на руці. Хтось лупить мене ззаду носаком по куприку. Коліна розпростуються з болю. І от він, гарматний удар у пах. В очах остаточно потемніло. Я перестав відчувати себе на цьому світі і, здавалося, цілу вічність пробув у зовсім іншому вимірі – у такому собі Чорному Вігвамі неподалік Твін Пікса.[3] Та поволі реальність повернулася – разом із болем. Я лежав у грязюці біля контейнерів зі сміттям, а перед самісіньким моїм обличчям громадився тупоносий черевик.

– Ще раз тут побачу – вб’ю! – промовив знайомий голос звідкись згори. – Утяв?

Неміцний копняк у груди – так підбадьорюють охлялого пса.

– Не чую!

– Яс-с-с-но-о-о, – вичавлюю у відповідь, стогнучи.

– От і молодець!

Кроки зачалапали по багнюці, кудись віддаляючись. Тепер можна й звестися на ноги. Виявилося, що це нелегко. Спочатку – навкарачки, потім – ставши на одне коліно…

У голові запаморочилося, до горла підступила нудота, і я знову впав. По голові мене вже били, хоч її берегти треба. Тому тепер і блюю, просто лежачи на боці. Полегшало. На щось зіпертися б… Поряд баки зі сміттям. Та я, хоч і вивалявся у грязюці, гордощів не позбувся. По-собачому дістаюся до стіни і, спираючись на неї руками, зволікаюся на ноги.

Ступати важко: болить побите тіло.

Вихитуючись із боку на бік, накульгую і сторонньому видаюся п’яним. Таке видовище тут звичне, тому на мене ніхто не звертає уваги. Навіть вахтерка в гуртожитку. Відразу йду до вмивальні, бо в коридорі напівтемно. Дзеркала нема, але, щоб побачити, у якому я стані, воно мені й не потрібне. Блакитні джинси в багнюці і, здається, зіпсовані остаточно. Шкірянка начебто ціла, з неї грязюку легко зчистити. Але спочатку треба сполоскати брудні руки й обличчя. Схилившись над раковиною, знову відчуваю памороки й нудоту. Не стримуюся і блюю.

Отаким мене й застав мій новий сусіда Гоша, який зайшов поголитися перед черговим сексуальним походом на жіноцтво. Голився він, до речі, зранку і ввечері: його щетина росла з феноменальною швидкістю, і він цим неабияк пишався.

– П’яний? Нащо пив?

Я повернувся до нього писком.

– Вах! Хто тебе так?

– Не знаю, – на превелику силу відказав я. – У «Зодіаку» якісь козли… Твої земляки, між іншим…

– І за що?

– Звідки я знаю?!

Звісно, я здогадувався, за що. Участь у моїй екзекуції приятеля Ольги Суховій і згадка в розмові про Польщу – а цю казку я розповів лише бармену! – наводили на певні думки, однак навряд чи це треба знати Гоші.

– Просто так у нас не б’ють! – Гоша підніс пальця догори. – Які вони були?

Як міг, обмалював йому всіх трьох. Гоша наморщив лоба, потер підборіддя, машинально пхнув пальця в кухоль із гарячою водою, переконався, очевидно, що вона вистигає, і, вмостившись біля умивальника, з задумою на обличчі заходився голитися.

Мені стало трохи краще. Змив після себе блювоту, скинув куртку, пхнув її під кран, старанно виправ і повісив сохнути на стілець у кімнаті. Тоді зняв джинси, натяг спортивні штани, кинув джинси в тазик, збираючись їх також випрати… Зненацька мене накрила могутня хвиля втоми. Боротися з нею не було ані сил, ані бажання.

І, вдягнений, я заснув на ліжку.

2

Уранці я зрозумів, що на роботу не піду. На обличчі красувався здоровенний синець. І взагалі нило все тіло.

Навряд чи на роботі хто повірить, що я впав. У найкращому разі думатимуть, що напився і гримнувся об двері, у найгіршому – вирискаються аналітики, згадають, що за цю осінь мені вдруге товчуть пику, напевне дійдуть висновку, що це все через ту саму справу, і Чечель струнчитиме мене за порушення офіційної заборони розслідувати вбивства у студмістечку. Скоріш повірять, що грип. Он яка погода за вікном! А такий, як я, запросто може доп’ясти всяких інфекційних хвороб.

Удалим тактичним ходом був мій дзвінок не Валерці, а Танюсі в приймальню. Вона заохала й у телефонному режимі кинулася мене лікувати. Тож я заспокоївся: захист мені забезпечений. Можна до кінця тижня хворіти. Вона муром стоятиме за моє конституційне право на лікування.

Повернувшись із вулиці, я знову завалився спати, але за дві години остаточно прокинувся, сходив по молоко, неквапом поснідав, знайшов у вранішній телепрограмі «Операцію “Ы”», а коли фільм скінчився, звернуло вже на другу.

Виявляється, тяжка праця – неробство в будень.

Пішов по свіжі газети, повернувся в кімнату, вмостився на ліжку й читав їх близько години. Потім узявся до книжки – теж набридло, бо я звик сприймати відпочинок з книжкою як премію після втомного і клопіткого трудового дня.

На початку четвертої я вже не знав, куди себе подіти, а надвечір, знудившись від гаяння часу, почав подумки складати публіцистичну статтю про те, що карати злочинців треба не штрафними роботами, а безділлям. На роботу я радий був бігти хоч завтра, але сліди побоїв, на жаль, не дадуть мені цього зробити ще кілька днів.

Решту дня я пролежав, ганяючи телевізор по каналах.

А на початку десятої з’явився Гоша.

Він був дуже серйозний. Стримано потис руку, обпікши мене поглядом, сповненим підозри.

– Я думаю, що тебе вчора недарма били, – заявив він.

– Отакої! Чого це ти?

– Збирайся, ходім…

– Куди?

– На тебе чекають. Розмова буде.

З його тону я зробив висновок: запитань тепер краще не ставити. Джинси сохнули на батареї, але через спортивні штани я не комплексував. Надягнув куртку, запхав ноги в черевики.

Відчував: мої дії чимось подібні до зборів приреченого на свою останню прогулянку…

Мухтар

1

Я впізнав це місце – кафедра фізичного виховання.

Мені розповідали, що її здали

1 ... 30 31 32 ... 49
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Осінній сезон смертей», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Осінній сезон смертей"