Читати книгу - "Гроші. Ч 1. Сизий світанок"

бутербродами і розплескуючи рідину з термоса, ніяк не могли влучити у вимикач, настільки переполошилися. «А до них, – не приховуючи задоволення від ментівської метушні – міліцію тут, як уже й скрізь по всій країні, давно перестали толерувати, – розповідала кульгава бабця Оленка, – підійшов такий собі парубок, і стукає у вікно ключами: «Гей, – каже, – вас же кличуть! Не чуєте хіба? У бабки Параски дільничний знову козу ґвалтує!» Ті двоє бідолашних не знали, що й робити! Так і кинули все, завелися та й поїхали».

Отак дядько Петро врятував Сашу від наглого спостереження, хоча ніхто насправді не знає, що то за люди сиділи в машинах і за ким спостерігали. Іван якось розповідав одну смішну історію: був у нього товариш, а в товариша був син років п’яти. І був у того товариша знайомий міліціонер, чия зовнішність і манера спілкування настільки відповідала професії, що навіть незнайомі продавчині в магазині на його запитання, чи свіжа сметана, відповідали: «Ви що, в міліції працюєте?» Так от, якось йшов той товариш із сином по вулиці, а назустріч їм брів той самий міліціонер. Товариш собі й думає: «От зараз покажу синові справжнього міліціонера!» А син, побачивши того, раптом сам і каже: «Тато, тато, а це нам назустріч людина йде чи міліціянт?!» Так що правильно буде зауважити, що робота в міліції накладає на обличчя людини печатку на всі життя, та таку, що нічим її не виведеш, навіть відбілювачем. Чому так відбувалося, Саша не знала. Можливо, через те, що в міліції людина, щоб стати справжнім міліціонером, мала чи не кожного дня переступати через себе, поки нарешті не перетворювалася на справжнього мента – такі створилися радянська і пострадянська системи, і змінити їх не видавалося можливим.

Але не ментів насправді більш за все боялася Саша, а стукачів-сексотів. Десь вона прочитала, у когось із класиків, хто писав про ГУЛАГ і НКВС, що в Радянському Союзі кожен третій громадянин так чи інакше був сексотом, тобто співпрацював із правоохоронними органами. Співпраця ця могла носити різний характер – від цілком невинних розмов про ціни і настрій до штатної роботи із відповідними привілеями. Куди поділися ті всі люди, що працювали на НКВС і КДБ? Нікуди. Всі вони жили поруч і, не виключено, продовжували виконувати свою брудну роботу. Як нікуди не поділася і мережа кваліфікованих агентів, але, швидше за все, контроль над нею перейшов у руки ФСБ, до Москви, ніж залишився тут, у Києві. Хоча зараз, при Хазяїні, коли чи не в кожному відділку СБУ сидів куратор із ФСБ, це не мало ніякого значення. Так чи інакше, десь сиділи ті, хто зберіг всі кінці, всі ниточки, хто тримав на гачку колишніх агентів КДБ, штатних і позаштатних, хто виштовхував їх нагору, будуючи цілу таємну систему, що управлялася ззовні і намагалася, наче вірус захоплює організм, захопити країну, проникнути у кожну шпаринку, залізти на кожен пагорб. Нагорі того пагорбу Саші вбачався Мордвинчук, а найвдалішим сексотом був Хазяїн. Так їй здавалося.

Як їй вберегтися від тих негідників? Від підлих людей, що маскуються під твоїх друзів і приятелів, що стають поруч із тобою в боротьбі проти влади, тримають одного прапора, співають з тобою тих самих пісень? «Лєнта за лєнтою…» А потім йдуть додому, дзвонять по телефону і повідомляють своїм кураторам, що ти робитимеш завтра і чим хворіє твоя дитина. Як їх вичислити, цих падлюк?

Так, її рятувальна теорія полягала в тому, що зрада – це ризики, якими потрібно вміти керувати. Звісно, про таке завжди легше сказати, ніж керуватися подібним девізом кожного дня. Інколи Саша нагадувала собі гірськолижника-слаломіста, що мчить між червоними прапорцями з вершини, де прапорці – то майбутні могили зрадників.

Мало не щодня вона вирушала до Києва в пошуках роботи. Заздалегідь домовлялася про співбесіди, зустрічалася з керівниками фірм, але відповіді отримувала невтішні. У великі юридичні контори вхід після звільнення їй був закритий – не через корпоративну етику, а через ту саму банальну причину, через яку її звільнили з попереднього місця роботи. Ніхто не хотів мати неприємностей і втрачати клієнтів через якусь недолугу дівчину, що не вміє тримати язика за зубами і ляпає компроматом у соціальних мережах на сильних світу цього. Середні й маленькі фірми і фірмочки відмовляли зовсім з іншої причини – економіка зайшла в неймовірно круте піке, криза стрімко охоплювала всі сфери. Бізнес поки що тримався на старих запасах і резервах, але фіскальні органи не давали можливості втримати навіть цей крихкий баланс – влада витискала податки наперед, безбожно штрафувала, не соромлячись, напряму говорила про хабарі, а великим успішним підприємцям – про необхідність поділитися акціями або взагалі «переписати» бізнес на потрібних людей, якщо не хочуть до в’язниці. У ті місяці Лук’янівське СІЗО було вщент забите підприємцями і бізнесменами, і ніхто не переймався їхньою долею, ніхто не скаржився в Раду Європи чи в різноманітні комітети по захисту прав людини. Доля підприємців нікого з опозиційних політиків особливо не хвилювала, бо з куркуля може бути тільки один зиск – матеріальний, а щодо прав, то провину завжди можна знайти, державі потрібно мати лише привід. Єдиною провиною підприємців було небажання віддавати шматок своєї справи зайдам із «сім’ї» або іншим донецьким.

Значно більше говорилося і писалося про в’язнів політичних – колишню прем’єрку Володимирівну, екс-міністра МВС Куценка, хоча Саша ставила під великий сумнів те, що ті заслуговували уваги суспільства більше, ніж звичайні підприємці, яких скрутили в баранячий ріг і засадили у смердючі й тісні камери, на відміну від комфортних умов утримання віп-ув’язнених політиків. Після серії публікацій на своїй сторінці на тему підприємців до неї подзвонив Славко і запропонував зустрітися. Вона якраз їхала з чергової невдалої зустрічі, мала паскудний настрій і вкотре давала собі слово припинити шукати на деякий час роботу і зайнятися, нарешті, дитиною.

Вони зустрілися в індійському кафе біля мосту на Подолі. Славко чудово виглядав, дивився на Сашу з якоюсь особливою цікавістю і навіть трохи фліртував. Вона такий піднесений настрій товариша не дуже зрозуміла, а його залицяння лише засмутили її – згадався Іван, його руки, обійми, поцілунки. На дворі стояла неймовірно сонячна погода, Київ наприкінці жовтня зачаровував прозорим повітрям, Дніпро потихеньку ніс свої темні води, і їй неймовірно захотілося притиснутися до свого чоловіка всім тілом. Як пояснити цьому симпатичному в цілому хлопцю, що він її не цікавить? Якби вона знала, що Славко кличе її на побачення, то відмовилася б одразу. Крім