Читати книгу - "Казки мого бомбосховища"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
– А чому «Танкер»? – не відчіплявся той.
– А, ну там, на дні казанка, трохи солідолу було. Ото хтось і сказав: «А давайте «Танкер» назвемо!» Ну а хулі, давайте.
Сашко якусь хвилину відчував, як його нутрощі перестрашено ворушаться, переливаючи у собі вбивчий напій, але потім махнув рукою і попросив білявого:
– Дай іще.
Сашко погано запам’ятав, що було потім. Тільки те, що дощ швидко вщух і вони повернулися на набережну. Він іще з якимось хлопцем пірнали в калюжу. Джинси на ранок довелося викинути. Ще він, здається, розповів Юріку і тому, білявому, якого звали чи то Ярік, чи то Марік, що теж намагається писати вірші. Вони зацікавлено подивилися на нього і попросили щось прочитати. Сашко з’їхав на те, що не пам’ятає своїх текстів.
– Так-так, як і всі ми, – скрушно сказав Юрік.
– Хто б казав, – відповів на це Сашко, захоплено зиркаючи на нових приятелів.
Ярік чи Марік запросив його до себе в гості наступної суботи. Казав, буде весело і круто. Попросив прихопити із собою свої вірші. І ось, Сашко приїхав.
* * *
Компанія швидко розбилася на кілька менших, по дві-три особи. Дві пари замкнулися в спальні, і більше їх ніхто не бачив. Решта весело і безтурботно пиячили, принагідно говорячи про все, що спадало на думку.
– Ні, ось ти скажи, – Юрік уже добряче накачався і нависав над Сашком, – що ти подумав, коли нас там, у переході, побачив?
– Спершу мені було трохи бридко. Ви були п’яні всі, галасливі, як базарні торговки. Некомфортно мені було. Я тишу люблю.
– А потім?
– А потім ти, Юрік, вірші почав читати. І, що найдивніше, вірша як такого я і не пам’ятаю, але чітко пам’ятаю відчуття екстазу, яке мене охопило. Ви були всі разом, потужна сила, енергія грудну клітину пробивала. Відчувалося, що за вами сила і правда. Це прекрасно було.
– І ось ти, виходить, – уточнив Сашко, – повівся на оце емоційне зворушення, на цю настроєву складову, правда? Саме це тебе вперло?
– Ну, виходить, так. Бо судити зараз про той вірш, який ти читав, із суто технічної точки зору я не можу. Я його просто не пам’ятаю, за винятком хіба що перших двох рядків.
– І все ж, – наполягав Юрік, – ти вирішив, що я крутий поет. Ти повівся на загальну атмосферу того вечора і вирішив, що моя писанина є високохудожньою і має якусь там вартість.
– Виходить, так.
– Оце нам у черговий раз доводить, колего, – повернув він голову до п’янючого в драбадан Яріка-Маріка, – що широкими верствами населення література взагалі і поезія зокрема, особливо у нашому покаліченому суспільстві, сприймається виключно як розвага. Він, – вказав Юрік на Сашка пальцем, – повівся на те, на що міг повестися у цирку, в кіно, на панк-концерті чи фестивалі порнофільмів. Емоція, якесь одномоментне потрапляння у хвилю, яке тебе чіпляє і волоче за собою, переконуючи, що оте, що ти зараз бачив, – прекрасне.
– Так, колего, – підхопив Ярік-Марік, – а справжня художня вартість та оригінальність витвору словесного мистецтва нікого взагалі не обходить. Праця, яку художник вкладає у кожну фонему, лишається зазвичай непоміченою. Шоу-біз жере нашу велику літературу, колего.
– Ну, не знаю, – запротестував Сашко, – я, коли слухаю або читаю, намагаюся вникати, вслуховуватися. Оцінювати, так би мовити, тактико-технічні характеристики. Це ж важливо. Те, що Юрік мене ось так зацікавив і змусив повірити, – радше випадковість, виняток із правил.
– Ах, навіть так? – зацікавлено глянув на нього Юрік. – Класична школа, да?
– Ну, не знаю, яка вона. Тільки мені ось здається, що поезія як така – це дуже тонка гра. Гра зі смертю, життям. Це як іти над прірвою по канату: один невірний крок, невірно вимовлене чи виписане слово – і летиш у прірву, за мить по тобі зовсім нічого не залишається.
– Це у Ферлінгетті було, умнік, – посерйознішав Юрік.
– Я без поняття, хто це. Окей, інше порівняння наведу.
– Ну, давай, давай, – зацікавлено дивилися на нього хлопці.
– Писання віршів – це все одно, що бути на ешафоті із зашморгом на шиї. Варіантів розвитку подій у такому випадку небагато.
– А саме?
– Або ти втомлюєшся, стаєш безсилим і рано чи пізно ноги перестають тримати тебе. Падаєш, стаєш неактуальним, непотрібним. Умираєш, підвішений на власних же віршах, не в змозі більше триматися із ними разом.
– Або?
– Або сам час обриває тебе, якщо ти припускаєшся помилки, пишучи. Вибиває опору з-під ніг.
– І що, поетам тоді не бачити нічого, окрім забуття та смерті у зашморгу?
– Виходить, так. І справжній поет – це той, хто це все приймає спокійно, із розумінням і смиренням.
Юрік зловісно глянув на Сашка, переглянувся з Яріком-Маріком. Наступної миті вони, охоплені несподіваною злістю та агресією, скрутили Сашка, замотали йому скотчем руки за спиною, зав’язали очі хусткою. Поки Ярік-Марік сторожив зв’язаного хлопця, Юрік у коморі знайшов мотузку. Швидко зробили зашморг. Запросили все товариство до зали, де було найбільше місця. Вимкнули світло, запалили воскові свічки. Товариство затихло, передчуваючи забаву. Коли господар ввів до кімнати Сашка із руками за спиною, із зав’язаними очима, хтось присвиснув. Коли Юрік прив’язував мотузку із зашморгом на кінці до невідомо нащо вбитого над дверима гаку, хтось зойкнув. Усе було готово. Мотузка натяглася мов струна, Юрік та Ярік-Марік притримували бідаху, аби не зірвався раніше, ніж треба. Сашко в зашморзі виглядав уже покійником. Лице його було біле, як папір, риси обличчя ніби стиралися щосекунди більше.
– Цей хлопець, – звернувся Юрік до присутніх, – кілька хвилин тому заявив, що бути поетом – значить стояти в зашморзі, чекаючи смерті. І справжній поет – це той, хто свою тлінність, минущість, жалюгідність перед лицем часу сприймає як даність. Я правильно кажу, Сашко? – крикнув він раптом засудженому до смерті.
– Так, вірно, – тихим голосом підтвердив той.
– Сашко, за базар завжди треба відповідати. За язик тебе ніхто не тягнув. Я просто втілюю твоє бачення ситуації. Ти пам’ятаєш якийсь свій вірш?
– Так, пам’ятаю, – голос Сашка задрижав і задзвенів.
– Зараз ти його прочитаєш. Як ти розумієш, якщо ти не переконаєш нас, якщо не проймеш, не збудиш, не заохотиш себе витягти із зашморгу, я ударом ноги виб’ю з-під тебе стілець. Усе по-чесному. Починай.
* * *
Я уже попрощався подумки з усіма. Остання, з ким я попрощався, була ота довговолоса брюнетка, яка цілувала мене сьогодні. Шкода, що все так, гарного дня народження тобі, чи що. Ось Юрік просить вірша прочитати. Ну добре. Що там у нас…
– Уздовж безкінечних шосейних доріг, порослих обабіч неторканою травою,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Казки мого бомбосховища», після закриття браузера.