Читати книгу - "Ребекка"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Утім, з огляду на всю свою красу, цей стіл не був гарненькою забавкою жінки, яка писала за ним коротенькі записки, покусуючи кінчик пера, день у день недбало лишаючи на ньому зіжмаканий промокальний папір. На полички для паперів були наклеєні етикетки: «листи без відповіді», «листи для зберігання», «будинок», «маєток», «меню», «різне», «адреси»; кожен напис був зроблений тим самим квапливим, різким, уже знайомим мені почерком. І, впізнавши його, я була шокована, навіть перелякалася, оскільки не бачила його відтоді, як знищила сторінку з томика поезій, і не думала, що колись побачу ще раз.
Я навмання відкрила шухляду й побачила його знову, цього разу в розгорнутій оздобленій шкірою книзі під назвою «Гості Мендерлея» — розділена на тижні й місяці, вона показувала, які відвідувачі приїздили й виїздили, які кімнати вони займали, якими стравами харчувались. Я погортала сторінки й побачила, що в цій книзі був докладно описаний цілий рік, тож, зазирнувши в неї, господиня могла з точністю до дня, ледь не до години, дізнатися, який гість і коли саме ночував під її дахом, де спав і чим вона його частувала. Окрім того, в шухляді лежали поштовий папір, цупкі білі аркуші для чернеток, особливий папір із гербом і адресою, а також маленькі коробочки з візитівками кольору слонової кістки.
Я дістала одну, роздивилася й вийняла її з тонкої паперової обгортки. На ній було написано «Місіс де Вінтер», а в куточку — «Мендерлей». Я знову поклала її до коробочки й закрила шухляду, раптом відчувши себе винною, неначе вчинила віроломство, немовби господиня, в чиєму домі я гостювала, сказала мені: «Так, звісно, можете писати листи за моїм столом», а я непрощенно, крадькома зазирнула до її листування. Будь-якої миті вона могла повернутися до кімнати й побачити мене перед відкритою шухлядою, якої я не мала права торкатися.
І коли зненацька на столі переді мною тривожно задзеленчав телефон, моє серце підстрибнуло й швидко забилося від страху, що мене викрили. Тремтячими руками я зняла слухавку й запитала: «Хто це? Кого вам треба?» На іншому кінці лінії почулося дивне дзижчання, а тоді голос — низький і доволі різкий, однак я не могла визначити, належав він жінці чи чоловіку, — запитав: «Місіс де Вінтер? Місіс де Вінтер?»
— Боюсь, ви помилилися, — відказала я. — Місіс де Вінтер померла більше року тому.
Я сиділа в очікуванні, безглуздо дивлячись на слухавку, і лише коли недовірливий голос дещо підвищеним тоном повторив це ім’я знову, вмить зашарівшись, я зрозуміла, що припустилася непоправної помилки й уже ніяк не зможу забрати свої слова назад.
— Це місіс Денверз, мадам, — проказав голос. — Я говорю з вами по внутрішньому телефону.
Мій faux pas[4] був настільки відчутно очевидним, настільки дурним і непрощенним, що ігнорування його виставило б мене ще більшою дурепою — якщо це, звісно, було можливо, — ніж досі.
— Перепрошую, місіс Денверз, — затинаючись, пробурмотіла я. — Дзвінок збив мене з пантелику, я не усвідомлювала, що кажу. Я не зрозуміла, що дзвонять мені, й не помітила, що говорю по внутрішньому телефону.
— Вибачте, що потурбувала вас, мадам, — сказала вона; і вона знає, подумала я, здогадується, що я нишпорила в столі. — Я лише хотіла поцікавитися, чи потрібна вам і чи затверджуєте ви сьогоднішнє меню.
— О, — промовила я. — О, я впевнена, що так. Тобто я впевнена, що меню мене задовольнить. Просто замовте все, що потрібно, місіс Денверз, і можете мене не запитувати.
— Думаю, буде краще, якщо ви прочитаєте список, — продовжив її голос, — меню на весь день лежить біля вас на бюварі.
Я гарячково оглянула стіл і врешті-решт знайшла аркуш паперу, якого раніше не помітила. Похапцем його проглянула: креветки з каррі, смажена телятина, спаржа, холодний шоколадний мус — це ланч чи вечеря? Я не могла зрозуміти; певно, ланч.
— Так, місіс Денверз, — сказала я. — Усе влаштовує, усе справді дуже добре.
— Якщо ви бажаєте щось змінити, будь ласка, скажіть мені, — мовила вона, — і я одразу ж накажу це зробити. Як ви бачите, я лишила порожнє місце для соусу, щоб ви могли вказати, який саме вам подобається. Я вагалася щодо того, під яким соусом подати смажену телятину. Місіс де Вінтер завжди ретельно ставилася до вибору соусів, і я постійно мусила з нею радитися.
— О, — проказала я. — О, що ж… дайте подумати, місіс Денверз, я навіть не знаю; гадаю, краще зробити так, як зазвичай, із тим соусом, який, на вашу думку, замовила б місіс де Вінтер.
— У вас немає побажань, мадам?
— Ні, — відповіла я. — Насправді жодних, місіс Денверз.
— Я думаю, що місіс де Вінтер замовила б винний соус, мадам.
— Тоді ми, звісно, надамо перевагу йому.
— Перепрошую, що потурбувала вас під час написання листів, мадам.
— Ви мене зовсім не потурбували. Прошу, не вибачайтесь.
— Пошту забирають опівдні, Роберт прийде по ваші листи й сам наклеїть марки. Якщо вам треба буде надіслати щось терміново, просто зателефонуйте йому, і він накаже, щоб це віднесли на пошту негайно.
— Дякую, місіс Денверз.
Якийсь час я ще прислухалася, проте більше вона не мовила ні слова, і згодом на іншому кінці лінії почулося тихе клацання, яке свідчило про те, що слухавку поклали. Я зробила так само. Потому знову поглянула на стіл і готовий до використання поштовий папір на бюварі. На мене дивилися полички з наклейками й написані на них слова: «листи без відповіді», «маєток», «різне» — вони немовби докоряли мені за мої лінощі. Та, що сиділа тут до мене, не марнувала свого часу так, як це робила я. Вона простягала руку по слухавку внутрішнього телефону й роздавала накази, які мали бути виконані впродовж дня, — швидко, вправно, — імовірно, закреслювала олівцем ті пункти в меню, які їй не подобалися. І, на відміну від мене, не казала: «Так, місіс Денверз» і «Звісно, місіс Денверз». А закінчивши з цим, починала писати листи — певно, відповідала на п’ять, шість або сім, скрізь пишучи тим самим химерним, похилим, так добре знайомим мені почерком. Аркуш за аркушем вона відривала гладенький білий папір, використовуючи
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ребекка», після закриття браузера.