Читати книгу - "Війни Міллігана"

аллен відчинив вікно й кинув оленю булочку. Той з’їв частування і підняв на аллена неймовірно добрі очі. Вочевидь, це самиця.

— А у неї є ім’я? — спитав аллен.

— Звідки ж мені знати?

— Тоді я зватиму її Сьюзі, — тут тварина скочила й побігла в ліс. Боляче усвідомлювати, що вона вільна, а тебе зачинено тут. аллен пройшовся кілька разів по своїй кімнаті. — Аби ж тільки і я міг отак скочити й пробігтися надворі…

— То йди побігай.

— Тобто?

— Відділення № 6 — напіввідкрите. Ти можеш ходити коридорами, коли схочеш, а під підпис можна вийти надвір і пробігтися навколо будівлі. Тут заохочують фізичні вправи.

аллен ніяк не міг у це повірити.

– І що, я можу отак узяти та вийти? Сам? Без нагляду? — Коли завгодно. аллен вийшов у головний коридор та з прискореним серцебиттям озирнувся довкола. Він так довго просидів під замком, що вже й не знав, чого чекати. Він рушив коридором: спочатку повільно, а потім дедалі швидше. Він би й побіг, але навколо було багато людей. Він ішов далі, не спиняючись. Від незвички ходити почав пітніти. Приємне відчуття. Якийсь час він просто блукав колами, а потім наважився відчинити двері й вийти надвір. Тут аллен перейшов на легкий біг, а потім кинувся щодуху нарізати кола. Ноги важко штовхали бетонну доріжку, волосся тріпав вітер, свіже повітря холодило шкіру. З очей текли сльози. Нарешті він спинився віддихатись і, щасливий, потрусив головою. Такої свободи він не знав дуже давно.

«Бовдуре, ти ж усе одно у в’язниці», — мовив голос у голові.-

Розділ 12

«Закон Міллігана»

(1)

Наближалося 14 квітня 1980 року — день слухання, день юридичного й політичного шахрайства у залі суду в Колумбусі, штат Огайо.

Швидке переведення Міллігана із закритого корпусу № 9 у менш суворий № 5/7, а потім і у напіввідкритий № 6 давало надію на значне покращення його психічного стану. З іншого боку, журналісти й деякі законодавці почали здіймати паніку з приводу того, що суд може (згідно з вимогами закону) перевести Міллігана у повністю відкриту клініку — наприклад, у Афінський центр психічного здоров’я. Або навіть звільнити його.

Під час першого слухання на чолі з суддею Кінворсі (30 листопада 1979 року) адвокати Міллігана заявили, що переведення їхнього клієнта в Ліму було незаконним. На новому засіданні суддя мав вирішити два питання. Перше: чи вимагає теперішній психічний стан Міллігана утримання в установі з високим ступенем безпеки. Друге: притягнути до відповідальності директора клініки Рональда Габбарда та головного лікаря Льюїса Лінднера за порушення рішення судді Кінворсі від 10 грудня 1980 року, у якому йшлося про таке:

«Цим рішенням затверджується, що вказаний обвинувачуваний поміщається у Державну клініку Ліми, штат Огайо, для лікування згідно з діагнозом „синдром множинної особистості“. Нотаріально завірені копії документів, що підтверджують діагноз указаної особи, буде передано в клініку Ліми…»

Коли суспільству стало відомо про можливість переведення Міллігана у відкриту лікарню у Афіни чи навіть взагалі звільнення, законодавці штату за підтримки місцевих ЗМІ почали діяти. Щоб завадити переведенню Міллігана, вони передали у Сенат поправку № 297, метою якої було «…вжити заходів для уникнення того, щоб небезпечних злочинців випускали [з медичних установ] без судового розгляду».

19 березня 1980 року, лише за місяць до слухання, у «Колумбус Диспетч» опублікували цей новий законопроект:

ДІЇ ПЕРЕД ВИБОРАМИ: ВИЗНАННЯ БОЖЕВІЛЬНИХ НЕВИННИМИ ОБУРЮЄ ВИБОРЦІВ

Автор: Роберт Рут

Після довгих місяців дискусій Генеральна асамблея штату Огайо нарешті була готова покласти край швидким звільненням визнаних божевільними злочинців з клінік. На прийняття нового закону (№ 297) суттєво вплинули неоднозначні рішення у справі ґвалтівника з множинними особистостями Міллігана та вбивці з Клівленда…

Жителі Огайо, як і багато їхніх співвітчизників, вважають, що визнання злочинців невинними через божевілля є для них способом уникнути суворих умов в’язниці… Справа Міллігана часто наводиться як приклад.

Таку швидкість ухвалення нового закону можна також пояснити наближенням виборів у 1980 році. Вочевидь, меншість республіканців у Сенаті використовуватиме саме законодавчий аспект як основний у своїй передвиборчій кампанії.

Через таку активну кампанію достатньо було лише вимовити ім’я Біллі, щоб викликати палкі дебати щодо особливих умов його лікування й небезпеки «виправдання у зв’язку з психічною хворобою».

Дата слухання швидко наближалась; представники і обвинувачення, і захисту звернулися до експертів для оцінки діагнозу Міллігана та його лікування.

За два дні до слухання суддя Кінворсі оголосив засідання відкритим. У залі були присутні Мері та письменник. Вона взяла його записник і своїм щільним почерком з крихітними літерами написала: «У охоронців є маленький алфавітний вказівник з іменами пацієнтів. На сторінці з літерою „М“ ліворуч є друкована приписка. Точно не згадаю, але щось на кшталт „Деніелу (доктору або професору) Кізу заборонено відвідувати Вільяма Міллігана та взагалі перебувати на території лікарні“».

Доктор Лінднер до суду не прийшов.

Як головного свідка суд викликав доктора медичних наук Джозефа Тревіно. Цей невисокий кремезний чоловік у товстих окулярах, із сивими вусами й волоссям був терапевтом замість доктора Мілкі. У своїх свідченнях він повідомив, що вперше побачив Міллігана у відділі інтенсивної терапії і що не говорив з пацієнтом про його психічний чи емоційний стан. Однак він був готовий виголосити свої висновки щодо психічного здоров’я Міллігана, зроблені на основі його лікарняної картки з п’ятнадцятирічного віку та власних спостережень, зроблених протягом чотирьох чи п’яти зустрічей.

На запитання, чи працював персонал Ліми з Мілліганом відповідно до його діагнозу (СМО), як було наказано судом, Тревіно відповів, що через рідкісність цього відхилення було важко знайти потрібних спеціалістів, і зрештою він визнав: з ним узагалі ніхто не говорив про рішення суду від 10 грудня щодо плану лікування.

— А хіба копію цього рішення не було долучено до особистої справи? — спитав Ґолдсбері.

— Я не знаю, — відповів Тревіно.

— Тобто ви ні з ким не обговорювали подробиці плану лікування Біллі Міллігана?

— Особисто я не бачу ніяких множинних особистостей, — знизав плечима той, — а сам Мілліган ніколи зі мною про це не говорив.

Тревіно переглянув лікарняні документи, щоб освіжити пам’ять, і погодився з тим, що в грудні 1979 року Міллігану кілька разів виписували антипсихотичні засоби, зокрема «Торазин», хоча жодних симптомів психозу у нього не спостерігалося. Його запитали про причини цього, і він пояснив:

— Це через значну нервовість, щоб заспокоїти пацієнта. Він також розповів, що жодного разу не