Читати книгу - "Таємнича пригода в Стайлзі"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
– Не вішай носа, Джоне! – сказав я заспокійливо. – Це не триватиме вічно.
– Хіба? Це може тривати стільки часу, що ми ніколи більше не дивитимемося людям в очі.
– Ні-ні, ти просто надто цим переймаєшся.
– А як про це не думати, якщо постійно, куди б ти не пішов, тебе переслідують бридкі журналюги або тобі вслід витріщаються круглолиці ідіоти! Та є дещо гірше.
– Що?
Джон стишив голос:
– Гастінґсе, ти задумувався – для мене це мов страшний сон, – хто міг це зробити? Іноді мені здається, що то просто нещасний випадок. Тому що… хто міг би вчинити таке? Інґлторп тепер поза підозрою, а нікого більше немає, тобто нікого, крім… крім одного з нас.
Так, це й справді жахіття для будь-кого! Один із нас? Так, звісно, це так, хіба що…
Мені сяйнула нова ідея. Я швидко обдумав її. У голові наче посвітлішало. Загадкові вчинки Пуаро, його натяки – усе підходило. Який я дурень, що не здогадався про це раніше, і яке це полегшення для всіх нас.
– Ні, Джоне, – сказав я, – це не один із нас. Хіба б могло таке статися?
– Так, я знаю, але хто ж іще?
– Хіба ти не здогадуєшся?
– Ні.
Я обережно роззирнувся і стишив голос.
– Доктор Бауерстайн! – прошепотів я.
– Неможливо!
– Не зовсім.
– Але яка, заради Бога, йому користь від материної смерті?
– От цього я не знаю, – зізнався я, – але скажу тобі, що Пуаро теж так думає.
– Пуаро? Справді? Чому ти так вирішив?
Я розповів йому, як сильно розхвилювався Пуаро, коли дізнався, що доктор Бауерстайн був у Стайлзі в ту фатальну ніч, і я додав:
– Він двічі повторив: «Це все змінює». Відтоді я не переставав про це думати. Пригадуєш, як Інґлторп сказав, що залишив каву в холі? От саме тоді прийшов Бауерстайн. Чи не можливо, що, коли вони з Інґлторпом ішли через хол, доктор кинув щось у каву?
– Гм-м, – сказав Джон. – Це було б надто ризиковано.
– Так, але можливо.
– І ще, як він дізнався, що це її кава? Ні, старий, щось тут кінці з кінцями не сходяться.
Але я згадав інше.
– Ти маєш рацію. Але все було не так. Слухай.
І я розповів йому про какао, яке Пуаро взяв на аналіз.
Джон перервав мене так само, як і я переривав його.
– Але глянь, Бауерстайн уже зробив його аналіз?
– Так, так, у цьому й заковика. До мене також лише щойно дійшло. Не розумієш? Бауерстайн брав зразки на аналіз – у цьому й річ! Якщо Бауерстайн – убивця, він без проблем замінив зразок звичайним какао й відправив його на аналіз. І тоді, звичайно, ніякого стрихніну не знайдуть! І ніхто навіть не запідозрив Бауерстайна й не подумав узяти новий зразок. Ніхто, крім Пуаро, – додав я з невеликим запізненням.
– Так, але як щодо гіркого присмаку, який какао не приховає?
– Щодо цього в нас тільки його слова. Є й інші можливості. Він же один із найвидатніших токсикологів світу…
– Один із найвидатніших кого? Повтори ще раз.
– Він знає про отрути більше, ніж інші, – пояснив я. – Гадаю, він винайшов спосіб прибрати гіркоту зі стрихніну. А можливо, це взагалі не стрихнін, а не відомий нікому препарат, який викликає ті ж симптоми.
– Гм-м, так, це можливо, – сказав Джон. – Почекай, як він дістався до какао? Це ж було не на першому поверсі?
– Так, не на першому, – сказав я неохоче.
Тоді раптом страшна думка майнула в моїй голові. Я сподівався й молився, щоб те ж саме не подумав Джон. Я скоса глянув на нього. Він розгублено насупився, і я видихнув із полегшенням, бо та жахлива думка була така: доктор Бауерстайн міг мати спільника.
Але це неможливо! Жодна жінка, така ж вродлива, як Мері Кавендіш, не могла бути вбивцею. І все ж були прекрасні отруйниці.
Раптом я згадав ту першу бесіду за чаєм у день мого приїзду і блиск в очах Мері, коли вона сказала, що отрута – жіноча зброя. Якою схвильованою була місіс Кавендіш того фатального вівторкового вечора! Може, місіс Інґлторп дізналася дещо про неї та Бауерстайна й погрожувала розповісти її чоловікові? Може, злочин учинено, щоб запобігти викриттю?
У цей момент я згадав таємничу розмову між Пуаро й Івлін Говард. Чи не про це йшла мова? Хіба не в цю жахливу можливість Івлін не хотіла вірити?
Так, усе збігалося.
Не дивно, що міс Говард запропонувала «зам’яти справу». Тепер я зрозумів ту її незавершену фразу: «Але сама Емілі…» – у душі я погодився з нею. Місіс Інґлторп більше воліла б, щоб злочин залишився безкарним, аніж щоб зневажали ім’я Кавендіш?
– Є ще дещо, – сказав несподівано Джон, і неочікувані нотки в його голосі змусили мене почуватися винним. – Те, що змушує мене сумніватися в істинності твого припущення.
– Що? – запитав я, вдячний, що він не продовжував розпитувати про те, як отрута потрапила в какао.
– Ну, той факт, що Бауерстайн наполягав на розтині. Навіщо це йому? Вілкінз задовольнився б, указавши на «хворобу серця».
– Так, – сказав я з деяким сумнівом. – Але ми не знаємо напевне. Зрештою, він міг вирішити, що так безпечніше. Про це б говорили. Тоді Міністерство внутрішніх справ замовило б ексгумацію. Усе могло випливти назовні, і він опинився б у незручному становищі, тому що ніхто б не повірив, що людина з його репутацією помилилася з діагнозом, визначивши причину смерті як «хвороба серця».
– Так, це можливо, – визнав Джон і одразу ж додав: – Бог мені свідок, я не розумію, який у нього міг бути мотив!
Я здригнувся.
– Слухай, – сказав я, – можу й помилятися. І пам’ятай, усе має залишатися тільки між нами.
– Так, звісно. Певна річ.
Увесь цей час ми йшли й тепер саме входили до садка через маленьку хвіртку. Неподалік почулися голоси, оскільки на чай накрили під платаном, як і в день мого приїзду.
Синтія повернулася з лікарні, я поставив свій стілець поруч із нею й розповів про бажання Пуаро відвідати аптеку.
– Звичайно! Я буду рада зустрітися з ним. Хай заходить якось на чай. Побесідуємо. Він такий милий! І дуже кумедний. Одного дня змусив мене зняти брошку з моєї краватки
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Таємнича пригода в Стайлзі», після закриття браузера.