Читати книгу - "Іван Мазепа"

Мазепа наполегливо рекомендував відступати до Туреччини, та Карл сперечався. Гаряче серце молодого короля опиралося тій думці, що він, «останній вікінг», який до цього не знав поразок, може програти. Однак іншого виходу не було. Після кількагодинного бою ватажки українсько-шведського союзу почали відступати двома групами. Меншиков із Петром І не одразу збагнули, що відбувається, чи то через затьмарення розуму перемогою і бенкету з цього приводу, чи то побоюючись, що відступ — це хитрий задум, за яким стоїть контратака. На жаль, цього не сталось. Союзники відступали до Бугу зі всім козацьким скарбом; частина його потонула при переправі.

Прикривати відступ короля залишився корпус генерала Левенгаупта, який, переконавшись, що король у безпеці, і розуміючи безвихідь свого становища, припинив опір і здався Меншикову. Поразка була абсолютною. За різними даними, майже половину війська Карл поклав під Полтавою, інша значна частина потрапила в полон.

Згодом, ніби на кпини над полоненими високопосадовцями, цар Петро влаштував оглядини свого війська, яке разом із резервами, стягнутими до Полтави, налічувало майже 100 тисяч солдатів і офіцерів. Із такими силами навіть геній Карл XII не зміг би впоратись в одному бою.

Далі було найстрашніше. Полонених шведів очікувало заслання в Сибір, а от із мазепинцями та січовиками царський уряд учинив у «найкращих своїх традиціях». Усіх їх було страчено в найрізноманітніший спосіб, окрім старшини, яка теж потрапила на заслання. Серед них були: В. Чуйкевич (чоловік Мотрі Кочубеївни), Д. Зеленський, Д. Максимович, Я. Покотило та низка інших визначних і менш значних старшин, які взамін на капітуляцію попросили гарантію життя.

Що ж до Мазепи і Карла XII, то вони змогли щасливо дістатись до території, підконтрольної Османській імперії. Ще під час переправи гетьман вислав до очаківського паші, з яким мав добрі відносини, листа із проханням їх прийняти. Паша погодився й запросив їх у Бендери, де й розташувався табір першого екзильного уряду України. Прибувши до міста, Мазепа відчув, що на цьому його життєва дорога скінчиться. Спадкова подагра в поєднанні з моральними стресами та поганим харчуванням остаточно й безповоротно підірвали здоров’я літнього гетьмана. Як свідчать очевидці тих подій, після приїзду до Бендер Мазепа вже не підводився з ліжка.

Однак не всі небезпеки минули для нього. Знаючи, куди відбув гетьман, цар запропонував буквально космічну суму за його екстрадицію — 100 тисяч золота. Окрім того, під час мирних переговорів з королем Карлом однією з умов була видача Мазепи. Та не все в світі вирішують гроші.

Уже на еміграції частина козаків, зважаючи на своє тяжке становище, почала ремствувати й намагалась розграбувати гетьманський скарб. Але вірні гетьману люди не дали цього зробити. Тоді незадоволені полишили його та вирушили до Ясс, де сподівались вирішити свою долю: чи провадити далі боротьбу, чи просити про помилування. Сварка була настільки сильною, що гетьману навіть довелось просити в Карла особистого охоронця. Та його послуги стали в пригоді не тривалий час. Знесилений гетьман помер 22 вересня 1709 року у Бендерах.

У похоронній процесії, незважаючи на чвари, взяли участь всі козаки й навіть особисто король Карл ХІІ. Пишна поховальна церемонія, яка супроводжувала гетьмана до церкви у Варниці, де його відспівали, та кафедрального собору Св. Георгія в Галаці стала останньою шаною видатній людині, яка зуміла піднестись над своїми перспективами й можливостями заради спільної мети.

Поразка Мазепи стала перемогою, хай і на короткий термін, у практичному сенсі цього слова (майже на півстоліття сповільнилась ліквідація Гетьманщини), та найбільшою перемогою стала символічність його вчинку. Досі російська шовіністична думка називає незалежницькі устремління України «мазепинством». Навряд чи можна бажати більшої слави у століттях. Його життя, хай у дещо міфологізованій формі, стало відомим на весь світ і надихнуло величезну кількість художників та поетів, завдяки чому він став найвідомішим українським гетьманом у світі. Учинок Мазепи можна оцінювати з різних точок зору. Очевидно, мали вплив його власні амбіції, наприклад стати повноправним володарем України, але в кого б їх не було? Він не був маріонеткою, а незалежна особистість рано чи пізно все одно стане до боротьби за свою волю. Це й керувало Мазепою. На жаль, це прагнення не привело його до успіху, та все ж стало важливою сторінкою україн­ської історії боротьби за незалежність.

Спадкоємець Мазепи

Мазепа помер, та не померло його ім’я і справа. Ненависть, яку відчував російський уряд і Петро І особисто до Мазепи і всього, що з ним було пов’язане, переходила межі здорового глузду. Потопивши Україну в крові, Петро І намагався дістати тих, кому вдалося втекти. Одним із таких щасливців був небіж гетьмана Андрій Войнаровський.

Д. Мартен. Полтавська битва. 1726

Андрію пророкували славну долю. Мазепа, як і його попередники, мріяв про встановлення в країні спадкової влади на кшталт тієї, що була в усіх державах тогочасного світу. Оскільки своїх дітей він не мав, єдиною підхожою кандидатурою на таку відповідальну роль був саме Андрій Войнаровський.

Готували до цієї місії Андрія добре. Спершу гетьман від­рядив його на навчання в Києво-Могилянську академію, згодом відправив у подорож до німецьких університетів. Там небіж отримав не тільки чудову освіту, а й навчився витончених манер, властивих вищим колам тогочасного суспільства. Крім того, аби заручитися підтримкою російських панівних кіл, Мазепа вирішив посватати за свого небожа не кого-небудь, а дочку «світлішого князя» Меншикова. Щоправда, Меншиков не поспішав родичатися з гетьманом, адже мав надію видати свою дитину за самого Петра І. Та ця відмова не вельми засмутила молодого спадкоємця. Його манили європейські світи. Саме там, у Європі, він познайомився з Авророю Кьоніґсмарк — німецькою дворянкою, яка не тільки була красунею, але й володіла сімома мовами, мала величезну бібліотеку, та ще й писала доволі непогані опери. Аврора вже мала близькі стосунки з правителем Саксонії Фридрихом Августом і навіть народила йому сина. Проте цей роман тривав недовго, і вже близько 1700 року джерела повідомляють про її роман з українським дворянином.

Уперше ім’я небожа гетьмана пролунало на весь світ 1708 року, коли Європу сколихнула звістка про перехід козацького гетьмана з табору Петра І до його супротивника, шведського короля Карла ХІІ. Вочевидь, Войнаровський, як найближчий родич Мазепи, був посвячений у його плани. Саме його відрядив гетьман на кордон із Московським царством контролювати переміщення військ царського улюбленця генерала Меншикова, і саме його звістка про рух ворожих військ до Батурина змусила Івана Степановича пришвидшити рух своїх військ до з’єднання зі шведами. Далі він стає зв’язковим між Карлом ХІІ та своїм дядьком, бере участь у кількох битвах, у яких виявив велику хоробрість, за що отримав схвальні відгуки від самого короля. Після полтавської поразки разом з дядьком вирушає на еміграцію й супроводжує його аж до смерті. Саме йому як найближчому родичеві випала місія закрити очі гетьману на смертному одрі.

Ікона із зображенням Петра І, Катерини Олексіївни та Івана Мазепи. Невідомий художник. Поч. ХVІІІ ст.

По смерті Мазепи у 1710 році