Читати книгу - "Танець недоумка"

— Наступного разу згорить, — пробурмотів він, ні до кого не звертаючись.

— Не каркай, — сказала Ірма й теж пішла всередину.

Зачинивши дверцята трансформаторної будки, Антон знудьговано подивився на мене. Він нічого не промовив, але його погляд був красномовніший за будь-яке «я ж казав».

День виявився задовгим і дивним. Я часто розтирав руку і весь час думав про Ірму. Вона поводилася так, ніби нічого й не було, усміхалася, блискаючи своїми ямочками на щоках, і все таке. А я раз у раз повертався думками то до тієї моторошної екзекуції над бідним бійцем, то до того, як Ірма безцеремонно перевдягається у всіх на очах. Ця комбінація сексуальності й жорстокості не вкладалася в голові й постійно тривожила мене. Ірма була суцільною суперечністю. З одного боку — торгувати наркотою… Стимуляторами, як каже Вандлик… А з іншого — влаштувати, що вже там, колосальний експеримент щодо впливу пилку на людину! На ці дослідження, мабуть, і справді слід подивитися. Я не кажу, звісно, про те, щоб скуштувати пилок… Принаймні без повноцінного лабораторного аналізу… Я знову потер кисть. Схоже, тепер я роблю це завжди, коли думаю про пилок. Ні, хлопче, не будемо квапитися. Я ще не забув Окамуру, який блював якимось чорним лайном.

До речі, про Окамуру. Закінчивши роботу, я відразу ж пішов до нього.

На другому поверсі казарми було ідеально чисто. Коридор залитий рівномірним холодним світлом. Двері Окамури виявилися останніми. Я постукав. Було тихо. Я знову постукав і приклав вухо до дверей. Ні кроків, ні якихось інших звуків.

— Хто? — раптом пролунало просто під дверима, і я здригнувся.

Голос був слабкий і тихий. Так ніби його власник знайшов у собі сили відповісти між блювотними позивами і поспішає знову залишитися сам на сам з унітазом.

— Це Гіль. Лейтенант, який їздив учора з вами, — я відійшов на крок, щоб він міг бачити мене у вічко. — Хотів спитати, як ти.

— Хріново… Організм не приймає.

Я думав, він відчинить, але — ні. Продовжувати розмову капрал теж не збирався.

— Може, тобі треба в госпіталь?

— Не треба… — відповів він, і було зрозуміло, що кожне слово дається йому страшенно важко. — Ірма сказала, мине…

— Ти цей… Не спи там…

— Я в курсі…

— Дзвони, якщо що, добре?

— Так. Дякую.

Я ще трішки постояв, очікуючи, що, може, почую якісь звуки. Хоча б як він відходить від дверей. Але було тихо. Потупцявши ще трохи, я пішов.

Кошмар стався вранці наступного дня.

8

Було близько восьмої. Здається, я просто стояв посеред кухні й усоте розтирав пальці, переконуючи себе, що все мине. Хоча насправді того ранку «рукавичка» на кисті стала відчутно довшою. Тепер вона рівним шаром покривала все зап’ястя. Віра сиділа, уткнувшись носом у чашку. Ми майже не розмовляли другий день. Теревенило радіо. Я навіть пам’ятаю, що того ранку дикторка зачитувала прогноз позаштатних ситуацій і обіцяла якісь там смішні частки відсотка з розрахунку на жителя колонії… І тут пролунали постріли. Настільки несподівано, що я не повірив своїм вухам.

Я завмер, прислухаючись. Тиша… Навіть устиг подумати, що здалося… Аж ось — знову. Звук був упізнаваний і чіткий. Постріл — і відразу другий! І знову — постріл! І відразу ще один! Ще! Ще! Тепер ані найменших сумнівів — стріляють, і дуже близько! І зовсім не на стрільбищі, до якого добрий кілометр, і точно не за Контуром. Стріляють зовсім поруч. Ось знову! Я почав узуватися.

— Що це? — злякано спитала Віра.

Наступної миті повітря розірвав короткий басовитий звук вибуху.

— О Господи… — вирвалося в мене.

На ходу застібаючи пояс із кобурою, кинувся до дверей.

— Гілю! — позвала мене Віра й додала, коли я обернувся вже у дверях: — Обережно!

Я прочитав це слово за рухом її губ, бо воно майже повністю потонуло у звуці ще одного потужного вибуху.

— Замкни двері! — крикнув я.

У своїй кімнаті заплакала Ельза.

Я мчав до центру табору. Дуже скоро став помічати інших людей, які теж бігли на звук. І всі у напрямку плацу. Аж ось трохи попереду праворуч побачив Ірму.

— Що там сталося? — запитав я, наздогнавши її.

— Якесь лайно!

Залишалося ще метрів сто, але вже було видно, що Ірма мала рацію. На плацу лежали трупи. Багато — розкидані по бетону серед кривавих розводів. Окремо від інших тіл темніло щось невелике. Мені здалося, чиясь нога.

— Що ж тут сталося?.. — пробурмотів я.

Навколо швидко зібралася юрба. Нам з Ірмою довелося проштовхуватися. Якісь офіцери вже взялися відтісняти натовп, поспіхом виставляючи оточення довкола місця події.

— Хто стріляв? — голосно запитала Ірма, ні до кого не звертаючись.

— Той хлопець, — відповів хтось, показавши в бік самотнього тіла, що лежало на самому краю плацу, немов купа одягу. — Почав смалити по всіх без розбору. Дві гранати кинув. Потім його пристрелили.

Ірма стрімко пішла крізь юрбу, спритно розштовхуючи людей ліктями. Я ледве встигав за нею. Ми обійшли плац по периметру і нарешті зупинилися, зазираючи через плечі хлопців з оточення. Бігали санітари, на ноші вантажили поранених. Стрілець тепер був зовсім недалеко від нас. Він був іще живий — над ним метушилися медики. Хтось відкинув убік його наплічник і став зрізати одяг. Відкрили валізку з дефібрилятором. «Руки! Розряд!» Черевики на хлопцеві сіпнулися. Пролунало тихе: «Марно». Новий розряд…

— Агов!

Я обернувся. Ірма показала мені очима на наплічник стрільця, що лежав поряд.

— Бачиш?

Але я не розумів, на що вона показує. Тоді Ірма присіла, обперлася руками об бетон і підтягла наплічник за розрізану лямку. І тут я побачив.

Поряд з емблемою Корпусу й написом «Біорота» на наплічникові виднілася іменна латка з єдиним словом.

«ОКАМУРА»

Я подивився на Ірму. Але вона мотнула головою, ніби кажучи: «Не тут!». Й одразу підвелася, пірнаючи в юрбу. Щойно ми опинилися за спинами конкістадорів, я схопив її за лікоть.

— Ірмо… — у голові вертілося тільки одне запитання. І відповідь мені не була потрібна, бо я й так знав. — Це через пилок?

— Що ти мелеш! — вона витріщилася на мене здивовано чи й навіть обурено.

— А що тоді?! Позавчора він блював так, ніби вугілля нажерся. А сьогодні з’їхав із глузду!

— Досить нести маячню! Краще допоможи мені: у капрала в кімнаті повно порошку, і якщо його знайдуть…

— Та байдуже, Ірмо! Плював я на твій пилок і на Нобелівську премію теж! Скількох людей ви встигли підсадити на це?

— Що?!

— Скільки людей у таборі скуштували пилок? Давно ти продаєш цю гидоту?

— Яка різниця! Я кажу тобі про інше!

— А я — про це! Минулої ночі моя Віра дивно поводилася. І якщо я дізнаюся, що вона теж…

— То що? — Ірма виклично і з холодним презирством подивилася на мене. — Я думала, ти вчений! А ти не здатен просто подумати логічно! Якби від пилку люди стріляли одне в одного, то одна половина табору вже застрелила б другу, бо я, лейтенанте, продаю пів кіло на тиждень!

— Пів кіло на тиждень? Пів кіло на тиждень невідомої речовини біологічного походження на чужій планеті? Знаєш, хто ти?! Ти — божевільна!

— Послухай мене… — Ірма наблизилася, але я відсахнувся, як від заразної.

— Ви чокнуті! Ти, цей прибацаний Окамура й той товстун Алекс, який калічив людину, щоб більше на ній заробляти! Ви — ідіоти, що не розуміють, куди потрапили!