Читати книгу - "Танець недоумка"

class="p1">Зрештою, я бачу лише обрис мішені, а будь-яке відхилення вбік… Але я звично викинув усе це з голови, зосередившись на процесі стрільби. Треба просто повторити все точнісінько так само, як і вперше. Постріл! І ще раз — точно так само, до найдрібнішого руху. Постріл! І ще…

Пам’ятаю, перевіряючи мішені, Вандлик відшукала мене поглядом. Я чекав від неї якогось жесту, мовляв, непогано… А може, навпаки, що вона презирливо скривиться… Але вона просто уважно подивився на мене, а потім, підійшовши до офіцера з іншого рубежу, довго звірялася з його таблицею. Коли оголошували двадцятку найкращих, не приховаю, у мені жевріло боязке сподівання опинитися хоча б у хвості. Але дива не сталося — те, скільки я копирсався, збираючи гвинтівку, поставило хрест навіть на двадцятці. Ну і добре.

А коли все закінчилося, Вандлик раптом підійшла до мене і з властивою їй прямолінійністю заявила:

— Ти знаєш, що показав найкращий результат?

— Тобто найкращий?

— Тобто найкращий зі стрільби. Байдуже, на якому ти місці в підсумку. Сподіваюся, й тобі теж. Але стріляєш ти чудово. Для біолога. Хочеш, приходь до мене на тренування. Із завтрашнього дня. Тобі сподобається.

Відтоді я вже місяць проводив у компанії Вандлик не менше трьох годин на тиждень, підвищуючи свої бойові навички разом з її персональними бультер’єрами — хлопцями з чорними рукавами.

Вона не балувала мене ніяким особливим ставленням, а я навряд чи був її найкращим учнем, але наше спілкування подобалося нам обом. Вона цінувала ту насолоду, з якою я тренувався. Я — її прямоту й уміння пояснити щось раз і назавжди. Якщо вже ти примудрився уникнути ушкоджень на тренуванні, надалі будеш застосовувати засвоєні прийоми, не замислюючись.

…Десантники мляво трюхикали по колу під спонукальні окрики мініатюрного офіцера контролю. Я наблизився до Вандлик, добираючи слова.

— У мене є інформація, — сказав я. — Неофіційна. Стосується безпеки.

Вандлик серйозно глянула на мене своїми блякло-блакитними очима.

— Ще двадцять кіл! — гаркнула вона підопічним. — У кого буде суха спина — штрафне чергування!

І старший офіцер контролю кивком запросила мене йти за нею.

Ми зупинилися в тіні будівлі. Вандлик дістала старомодну тютюнову сигарету й простягнула мені.

— Ні, дякую. Я не курю.

— Я теж стараюся не захоплюватися, — кивнула вона. — Статистичне прогнозування й таке інше… Але, знаєш, один мій знайомий усе життя промучився, намагаючись покинути, бо його індивідуальний прогноз з онкозахворювання був якийсь захмарний… А в результаті чистив гвинтівку й прострелив собі голову. Таке…

І вона закурила запропоновану мені сигарету сама.

— Що хотів? — спитала вона, випустивши хмару диму через ніздрі.

Раптом я зрозумів, що не готовий до розмови. Вона видалася мені настільки необхідною й однозначною, що я навіть не продумав, із чого почну. І тільки коли Вандлик спитала, будь-який початок став видаватися мені якимось огидним зведенням наклепу.

— Таке діло… — почав я. — Я випадково дізнався, що в колонії… відбуваються речі… небезпечні для всіх нас — так, мабуть…

— Ану, ближче до діла!

Я зітхнув і видав:

— Нелегальні бої на складах — чули про таке?

— Авжеж, — кивнула Вандлик, навіть не повівши бровою. — Там когось убили?

Її спокій мене заскочив.

— Н-ні начебто… Точно ні, але…

— Покалічили?

Я невпевнено кивнув.

— Мабуть.

Вона знизала плечима.

— Я знала, що рано чи пізно вони дограються. Але це їхні проблеми. За порушення статуту Корпус викидає до бісової мами без компенсацій.

Я зам’явся. Треба було розказати їй про пилок. Але притому примудритися не назвати імені Ірми. Хай я й прийшов із доповіддю до офіцера контролю, ставати зрадником я точно не збирався. Хоч тієї миті почувався саме так.

— Вони вживають якусь гидоту, — нарешті сказав я.

— Наркоту?

— Думаю, так…

Обличчя Вандлик стало стурбованим.

— Що-небудь важке? Синтетика?

— Як я зрозумів, це щось місцеве. Схоже на чорний порошок.

— Пилок, — кивнула вона й утратила інтерес. — Органічний стимулятор. У них там ціла мінірелігія з цього приводу.

Примружившись, Вандлик із задоволенням затягнулася. Я чекав, що вона щось скаже, але старший офіцер контролю була цілком поглинута курінням.

— Іще щось? — спитала вона, помітивши мій погляд.

— Ну… Цього мало?

— Якраз, я б сказала. Вистачає, щоб хлопцям було де спустити пару. Конкістадорові обов’язково потрібен свій шматочок свободи. Свободи від статуту й командирів, я маю на увазі.

— Ви жартуєте! — вирвалося в мене.

— Аж ніяк не жартую, — незворушно відповіла Вандлик.

— Просто… Наркотики й нелегальні бої… Я думав, що прямий обов’язок офіцера контролю…

Вона перебила:

— Прямий обов’язок офіцера контролю, Гілелю, забезпечити успіх місії. Якщо для цього треба заборонити наркотики — значить заборонити. Але якщо пилок може допомогти виконувати завдання, будь упевнений, я налагоджу тут безперебійне виробництво.

— Не знав, що ви філософ…

— Я, лейтенанте, практик. В одній місії в нашому підрозділі був хлопець. Ботан такий… Мухи не скривдить. Якийсь важливий фахівець із чогось там… Рядовий першого класу. Якось він посеред плацу зняв свою гвинтівку й став розстрілювати всіх підряд. Я тоді ще була звичайним лейтенантом внутрішньої безпеки. Саме стояла в шерензі… І він убив одного хлопця поруч зі мною. І ще купу людей. А потім хтось застрелив його… Ото так… А знаєш, чому він так зробив? Його задовбали. У них був якийсь конфлікт із командиром, і той вирішив відігратися на ботанові, доводячи його до істерики дріб’язковими причіпками. Якби таке сталося в нас, хлопець пішов би на склади, закинувся б порошком, виграв сотню на тоталізаторі й подумки показав командирові «фак»! — Вандлик розпалилася, вона жваво жестикулювала, затиснувши в зубах сигарету. — Розумієш? Відчув себе вільним і нікому не підвладним — дивишся, і в людини не пригнічений, а піднесений настрій! Але в тій місії нічого такого не було. Ботан терпів приниження десь із пів року, а потім у нього зірвало дах.

— Я зрозумів… — дещо розгублено сказав я. — Дозвольте ще запитання.

— Валяй.

— А комендант у курсі?

Вона з цікавістю подивилася на мене.

— А ти ще той фрукт! Але мені це подобається. Мало кому є діло, ти знаєш! Відповідь: так, комендант у курсі всього, що його стосується. І не в курсі того, що не стосується. Ще є питання?

В останніх словах пролунала погроза, і я подумав, що на рожен краще не перти.

— Немає, мем!

— От і молодець. І якщо дізнаєшся, що хтось збуває щось важке — одразу свисти. Це реальна загроза місії. А пилок або зілля…

— У нас і зілля є?

Вандлик гигикнула. Схоже, вона навмисно провокувала мене.

— Не очікував від служби безпеки… — обережно сказав я. — У хорошому сенсі.

— За це нам і платять. А просто для охорони в нас є собаки і штурмовики.

Вандлик по-чоловічому простягнула мені руку. Її рукостискання було, на диво, міцне.

— Не хочеш до нас перевестися?

— У «рукави»? — здивувався я. — Тобто в службу…

— У «рукави», у «рукави», — Вандлик усміхнулася. — Ти кмітливий хлопець. І свій біолог нам теж не завадить.

— Я подумаю, — пообіцяв я.

Ми попрощалися, і я поплентався на біостанцію, почуваючись збентеженим.

Ще здалеку помітив, що всі наші юрмилися зовні, обступивши трансформаторну будку. Антон, стиха лаючись, порпався всередині. Я став за спинами інших і мовчки спостерігав, щосили намагаючись не дозволити одному здогаду сформуватися в повноцінну думку. Я відмахувався від нього, як від настирливої осінньої мухи, подумки повторюючи слово «маячня». Але за хвилину Антон обернувся до нас, і здогад став реальністю: він гидливо простягав нам двох щойно витягнутих з надр трансформатора дохлих женців.

— Дивно, — тихо сказав Аба і пішов усередину, ніяк не розвинувши цієї думки.

Антон кинув женців