Читати книгу - "На бій за волю. Перемога через поразки. Україна у війнах і революціях 1914—1921 років"

Христинівку, де розташовувалася лише нечисленна Київська група Армії УНР. У середині вересня 1919 р. радянські частини відтіснили війська Ю. Тютюнника на захід. Аби не опинитися відрізаною від основних сил українських армій, група генерала А. Кравса відступила до Козятина. Маневруючи між українськими та білогвардійськими військами, Південна група 12-ї радянської армії прорвалася на Волинь і почала наступ на Житомир. Жорстокі бої 2-го Галицького корпусу з червоними не принесли перемоги українським військам — 17 вересня місто було здано. Згідно з оперативним донесенням, виснажені частини 2-го Галицького корпусу фактично втратили боєздатність: «Корпус цілком нездібний до бою. Фізичне виснаження, брак теплих одягів дається дуже відчувати зимними ночами». Січові стрільці також відступили з-під Коростеня, як повідомляв Є. Коновалець, унаслідок виснаженості.

Кілька днів поспіль війська армійської групи А. Вольфа ще намагалися повернути Житомир і здобути Коростень. Але після невдачі цих спроб операції проти червоних було припинено. Українське командування саме в цей час готувалося до війни з білогвардійцями й уникало ведення бойових дій на два фронти. Наприкінці вересня 1919 р. війська групи А. Вольфа відступили на лінію Шепетівка — Полонне — Бердичів. Водночас радянські частини також припинили бойові дії проти українських військ. Командування червоних перекидало всі свої сили проти білогвардійців, що саме розгорнули наступ на Москву. Учорашні вороги цілковито зосередилися на боротьбі проти нового грізного суперника.

Війна з російськими білогвардійцями

(М. Ковальчук)

Білі прагнули знищити більшовицький режим, але несли на своїх прапорах гасло відродження «єдиної й неподільної» Росії. Завдавши радянським військам низку важких поразок, білогвардійські Збройні сили Півдня Росії під проводом генерала А. Денікіна влітку 1919 р. готувалися до переможного походу на Москву. Своїм лівим флангом білогвардійські війська до початку вересня 1919 р. зайняли Лівобережну, Південну й частину Правобережної України.

Українське керівництво не бажало воювати з А. Денікіним, якого підтримували держави Антанти. Та незважаючи на готовність українських лідерів до спільної боротьби разом із білогвардійцями проти більшовиків, ставлення білих до УНР було ворожим. Сповідуючи великодержавний імперський шовінізм, білогвардійське командування на чолі з генералом А. Денікіним відмовлялося визнати незалежність України. «З ким справді ми перебували у відкритій і постійній ворожнечі, то це з українськими політичними угрупуваннями петлюрівсько-самостійницького зразка. Але в цьому випадку йшлося вже про одне з корінних начал нашої політичної ідеології, про принцип російської єдності, і тут компроміс був для нас неможливий...» — згадував один із провідних політичних діячів білого руху. На зайнятих білими українських землях відбувалися переслідування української мови, репресії проти національно свідомої інтелігенції тощо. Окрім того, А. Денікін відхиляв усі пропозиції щодо воєнної співпраці з військами УНР. Своє ставлення до українського руху він сформулював у наказі військам від 23 серпня 1919 р.: «Самостійної України не визнаю. Петлюрівці можуть бути або нейтральними, тоді вони мають негайно здати зброю й розійтися по домівках; або ж приєднатись до нас, визнавши наші гасла, одне з яких — широка автономія окраїн. Якщо петлюрівці не виконають цих вимог, то їх належить вважати таким же противником, як і більшовиків».

Перспектива збройного зіткнення з російськими білогвардійцями призвела до розколу в українському таборі. Проти війни з А. Денікіним виступили керманичі ЗУНР на чолі з Є. Петрушевичем, які прагнули визнання держав Антанти. Командувач Галицької армії М. Тарнавський та члени його штабу були рішучими противниками участі УГА у воєнних операціях проти білих.

Чимало воєначальників Армії УНР також не бажали воювати проти білогвардійців. До вищого командного складу збройних сил УНР переважно входили колишні кадрові офіцери старої російської армії, частина яких опинилася в лавах українського війська лише тому, що не бажала потрапити до більшовиків. Виховані на російській культурі, не всі з них, провівши більшу частину життя на російській військовій службі, змогли подолати в собі почуття «російського патріотизму». «Річ у тому, що наше офіцерство дуже охоче б’ється з більшовиками, але з Денікіним — це ще питання», — влучно підмітив сучасник. Коли постала загроза збройного зіткнення з білими, вищі чини Дієвої армії — начальник штабу армії генерал В. Сінклер, генерал-квартирмейстри М. Капустянський і Г. Янушевський — заявили про своє бажання залишити українську військову службу. Ті ж працівники Генштабу й Штабу головного отамана, які лише вдавали із себе борців за незалежність України, а насправді мріяли про відродження Росії, об’єднувалися в таємні організації. Ці підпільні структури передавали білим відомості про українську армію, саботували роботу військових структур. На фронті нерідко траплялися випадки переходу старших офіцерів на бік ворога. Наприклад, в одному з гарматних полків 1-ї Північної дивізії до ворога перейшли разом із командиром полку 12 старшин із 16. «Перебіжчики справляють цілком гарне враження й дають цінні відомості», — повідомляли білі воєначальники до ставки А. Денікіна. Завдяки ренегатам білогвардійці були чудово поінформовані про склад і дислокацію української армії.

З настанням осені на боєздатність українського війська негативно впливала нестача зброї, амуніції, продовольства й медикаментів. Уряд УНР не спромігся належним чином налагодити роботу тилових служб й організувати матеріально-технічне забезпечення армії. Спроби державних структур постачити військам необхідне майно були безсистемними та непрофесійними. «Узагалі нічого непередбаченого не вийшло... — з гіркотою писав у доповіді співробітник санітарної служби. — Наша армія відвоювала широкий, багатий і колись улаштований тил... і тепер нам телеграфують, що в тилу крах...»

Здійснювати операції проти українських армій мали білогвардійські війська Новоросійської області (так денікінці називали Херсонщину, Катеринославщину й Таврію) під проводом генерала Н. Шиллінга. Станом на 2 вересня ці сили налічували 10 700 багнетів і шабель. Кістяк «новоросійців» становила 4-та піхотна дивізія генерала Я. Слащова та 5-та дивізія генерала П. Оссовського. Безпосереднього контакту з українськими арміями на початку вересня 1919 р. війська Новоросійської області ЗСПР не мали, оскільки від останніх їх відділяли рештки Південної групи 12-ї радянської армії, яка відступала на північ, та повстанські загони Н. Махна, які білогвардійці витіснили з Катеринославщини. «Махно займав основним ядром вії 000 чоловік Новоукраїнку, але, крім цього, увесь Єлисаветградський — Катеринославський — Миколаївський — Уманський район кишів його бандами, які то формувалися, то знову розпадалися в разі невдачі», — згадував Я. Слащов.

4 вересня 1919 р. А. Денікін наказав військам Новоросійської області, закріпивши за собою Херсон, Миколаїв та Одесу, вийти на фронт Калинівка — Вінниця — Жмеринка — Могилів-Подільський. Саме це й мало стати початком бойових дій