Читати книгу - "На бій за волю. Перемога через поразки. Україна у війнах і революціях 1914—1921 років"

Наступ на Волині постійно ускладнювався непорозуміннями з польськими військами, які в цей час також розпочали операцію проти більшовиків. Командування Армії УНР і особисто С. Петлюра розраховували на співпрацю з поляками в спільній боротьбі проти червоних. Однак польська сторона воліла діяти самостійно, без будь-яких домовленостей з українським командуванням. Лише 12 серпня, коли польські війська зайняли Рівне, українське керівництво отримало офіційне повідомлення про те, що польське командування не має жодних ворожих намірів щодо уряду УНР. Але коли 16 серпня з’єднання 2-го Галицького корпусу й 11-ї дивізії Січових стрільців зайняли Шепетівку, частину міста захопили польські підрозділи, які залишили її лише на категоричну вимогу січового командування. 20 серпня 10-та дивізія СС здобула Новоград-Волинський, але за кілька днів поляки несподівано захопили січові обози, що стало причиною паніки серед стрільців і дозволило більшовикам знову зайняти місто. Зусиллями командування Армії УНР непорозуміння вдалося владнати без кровопролиття. 21 серпня 2-й Галицький корпус здобув Житомир, а 5 вересня Січові стрільці остаточно відкинули червоних від Новоград-Волинського й розгорнули наступ на Коростень.

Найбільші українські військові сили діяли на київському напрямку. 16 серпня 3-й Галицький корпус здобув Калинівку, 18 серпня — Козятин. 1-й Галицький корпус 19 серпня зайняв Бердичів. У боях 24—25 серпня було зламано опір противника під Фастовом і Білою Церквою. Готуючись до оборони Києва, радянське керівництво створило Раду київського укріпленого району. Для зміни на позиціях ненадійних українських радянських військ закликали російські частини. Але всі спроби червоних зупинити наступ групи А. Кравса були безуспішними. Командування Армії УНР телеграфувало в ці дні галицькому командуванню: «Штаб Наддніпрянської армії радіє великим успіхам братерських військ, котрі женуть ворога, що відходить на Київ. Зі свого боку війська й штаб Наддніпрянської армії вживають усіх заходів, щоб забезпечити праве крило головних сил, оперуючих на Київ, маючи на увазі розбити й знищити ворога».

Наступ Армії УНР на східній ділянці фронту розгортався у двох напрямках: Київська група просувалася на Христинівку — Умань, а 3-тя Залізна дивізія мала здобути Бірзулу. Війська Ю. Тютюнника до 21 серпня опанували район Умані — Христинівки, де до них приєдналися повстанські загони. Але найбільш запеклі бої розгорнулися на вапнярському напрямку. 14 серпня війська О. Удовиченка розпочали наступальну операцію, у ході якої спочатку завдали червоним поразки. Але вже 19 серпня 3-тя Залізна дивізія внаслідок ворожого контрнаступу була змушена залишити Крижопіль. Становище врятували 1-ша Стрийська бригада й 9-та Залізнична дивізія, які своєчасно підоспіли на допомогу О. Удовиченку. 20—21 серпня червоних було примушено до відступу. Начальник Штабу головного отамана генерал М. Юнаків указав, що «цей ворожий наступ повинен бути негайно ліквідований».

23—26 серпня військам О. Удовиченка знову довелося витримати важкі бої з більшовиками. Оскільки саме в цей час вглиб Південної України просувалися зі сходу російські білогвардійські війська генерала А. Денікіна, червоні намагалися будь-що відкинути українські частини на захід і прорватися з Херсонщини на північ. Аби захистити вапнярський залізничний вузол, до району Тульчина прибула Волинська група Армії УНР. 26 серпня українські війська перейшли в загальний наступ. У ході запеклих кількаденних боїв українським воякам довелося залишити Крижопіль і Вапнярку. Однак Волинська група ударом на Кодиму завдала червоним нищівної поразки. Прорвавшись у вороже запілля, українські війська захопили кілька тисяч полонених. Не намагаючись більше контратакувати Армію УНР, частини 45-ї радянської дивізії відступили на схід.

Таким чином, українські війська до кінця серпня 1919 р. остаточно зайняли Поділля та значну частину Волині й Київщини. «Війська, упоєні побідами, самі рвалися до бою. Ворог, розбитий по частям, утікав, залишаючи полонених, зброю, амуніцію, обози та величезне інтендантське й санітарне майно... Тріумф був повний... — згадував ад’ютант головного отамана сотник О. Доценко. — Успіхи на фронті трохи примиряюче вплинули на відносини між представниками Диктатури ЗО УНР і Правительства УНР. Партії насторожилися. Преса в той час стала лагідніше відноситися до Диктатури, і газети були переповнені повідомленнями про успіхи на фронті. Для України було велике свято». З нагоди військових успіхів уряд УНР повідомляв: «Після довгої і впертої боротьби українського народу з російськими окупантами-комуністами наше славне козацтво рішучим наступом звільнило від більшовицького гніту велику територію України. Уряд Український має певність в тому, що в скорому часі при спільній допомозі повставшого робітництва й селянства буде очищена вся територія України».

30 серпня 1919 р. з’єднання армійської групи генерала А. Кравса розгорнули наступ на Київ. На лінії Боярка — Білогородка опір червоних було зламано. У щоденнику Начальної команди Галицької армії так відображено бойові події цього дня: «О 12-й годині 30 хвилин 6-та бригада дійшла до Петропавловської [Борщагівки] і переслідує ворога далі. 5-та бригада в бою з трема ворожими броневиками заняла Крюковщину, лівим крилом посувається на Жуляни, правим крилом заняла Бету, Юрівку, Гатноє і Хутор Монастирський та посувається далі. Ворог ставить ще опір на Волинському Посту з п’яти броневиками. Тут в завзятім бою проломили бригади 1-го корпусу лінію ворожих становищ і осягнули всі цілі наступу, через що оволоділи містом». 30 серпня переможні українські війська увійшли до Києва. М. Капустянський свідчив: «Здобич не підлягала обчисленню. Вогнеприпасу та різного майна вистачило б на забезпечення всього нашого війська».

Здобуття Києва стало визначною перемогою української зброї. Але скористатися її результатами українським військам не довелося. 31 серпня з лівого берега Дніпра до Києва вступили російські білогвардійські частини. Вбачаючи в денікінцях союзника проти більшовиків, Штаб головного отамана ще раніше наказав військам не виявляти до білих ворожості. Маючи наказ не вступати в збройні сутички з білогвардійцями, частини 3-го Галицького корпусу й 7-ї Запорізької дивізії не змогли перешкодити просуванню денікінців углиб Києва. Замість опору А. Кравс наказав своїм військам «в ім’я загального блага та уникнення братнього кровопролиття між двома народами» залишити місто.

Здача Києва білогвардійцям і поразка спроб здобути Коростень змусили українське командування перейти до оборони. Втрата столиці стала ще й болючим ударом по бойовому духу українських військ. «Значна частина козаків-запорожців, як і галичан, обвинувачує в зраді командний склад і правительство за будь-то би зложену згоду з Денікіном, і слово „зрада“ кружляє скрізь... — телеграфував С. Петлюра до Штабу головного отамана після того, як особисто ознайомився з настроєм війська. — Відступ від Києва деморалізуюче вплинув на нашу армію, і коли він буде тягнутись далі, то армії в нас не буде...»

Важким випробуванням для українських військ стали бої з Південною групою 12-ї радянської армії, яка пробивалася із зайнятого білогвардійцями Причорномор’я на північ. Шлях червоних пролягав через Умань —