Читати книгу - "Природний роман та інші історії, Жорж."

вже перевірив його квиток і збирався йти, — правив далі дідусь, — але тому явно хотілося поговорити, бо він затримав мене й запропонував цигарку. Запропонував по-болгарськи, щоправда, але щось у його голосі все-таки було не наше. Цигарки мав справді добрі, «з позолоченим мундштуком», такі тоді в наших краях не водилися. Виглядав на чоловіка тямущого і такого вже милого, всміхається мені, не сидиться йому на самоті. Та й мені хочеться товариства, але я ж тільки по-болгарському й трохи по-румунському вмію, то про що нам говорити? Спробував я все-таки до нього болгарською, може, якраз знає, різні бувають люди. Звідки ви, питаю, пане, розумієте по-нашому? Та й за цигарку йому подякував. Той лиш кивнув щось там головою й поплескав мене дружньо по плечі. Я вже тоді розкусив, що він ніскілечки не розуміє по-нашому, тільки чогось не хоче зізнаватися. Його воля, кажу собі, певно, боїться втратити моє товариство.

І тоді мені спало на думку, — казав з притиском дідусь, — пійматися на його гачок. І почав я йому розповідати все, що в мені накипіло. Все можна було тому чоловікові сказати, бо ж він ні слова не розумів. Про армію розповідав, про службу в потягах, про диваків, яких тут зустрічав. Дуже гарно слухав той чоловік. Нам, болгарам, тільки подай перебивати й вигукувати: е-е, це ще що, у мене, знаєш, яка була придибенція… Не даємо один одному історію закінчити. А той пан очима у мене вп’явся і слова не зронить. В одному місці всміхнеться, в іншому кивне, час від часу муркне «так-так». Не завжди до речі, але я йому того не мав за зле. Вдавав, ніби вважаю його земляком, і йому було приємно. Все йому міг сказати. Небагато є людей, яким можеш сказати все. А такого, як то кажуть, і облаяти можеш, і поскаржитися йому — все прийме. Виходить, найкраще люди можуть порозумітися тоді, коли взагалі одне одного не розуміють. І йому приємно, і мені, і нібито й дуримо себе обидва, а все-таки добре нам.

Якщо дідусь надто захоплювався розповіддю, то справа доходила до демонстрування двох металевих ґудзиків (про них і угорець згадував у своєму оповіданні). Дідусь завжди носив їх із собою, то була його найдорожча пам’ятка. Вони були єдиним, що лишилося йому від батька, вбитого під час Балканських війн десь у цих краях. Він батька майже не пам’ятав і дуже дорожив тими двома ґудзиками. Ніколи з ними не розлучався. Показав їх іноземцеві, а той собі почав підкидати їх у руці й сміятися. Для нього то були просто собі ґудзики. Тут дідусь не витримав і розплакався, як мала дитина (то якщо вірити угорцеві), а за версією дідуся, він лише глянув на нього з презирством і негайно відібрав ґудзики. Мало не дійшло до бійки, — переймався дідусь. — Так мене затягла розповідь, аж я сам забув, що він нічого не розуміє. Сам собі підставив ніжку. Потім мені стало незручно, що я так грубо з ним обійшовся, попросив пробачення, але вже не був певен, чи він мене розуміє. Колись ніби й не було всіх тих наших мов, ми їх відкладали набік і чудово одне одного розуміли, а тепер кожен ставить свою мову перед собою, як мур — щоб, не дай Боже, нічого через нього не перелетіло. Ми попрощалися по-людському, але мені дотепер якось прикро.

Таку-от історію мій дідусь розповідав лише по святах, двічі на рік, на Різдво й Великдень. Інших свят він не визнавав. Той чоловік дійсно виявився іноземцем, та ще й яким — угорцем! — вигукував дідусь. Для нього угорці через їхню мову були найбільшими іноземцями. А ще й до того виявився письменником.

Після того випадку дідусь іще тридцять років їздив потягами, але так і не вдалося йому вдруге зустріти того добродія. Так само, як не вдалося ще раз із кимсь так мило потеревенити, — казав він. І на завершення історії, перш ніж промовити «на здоров’я», дідусь виголошував фразу, яку всі присутні за столом уже могли хором продекламувати напам’ять: — Бачите, що значить мова — він думав, що мене обдурює, бо на самоті йому не сиділося, я думав, що його обдурюю, бо й мені самому бути не хотілося, а мова взяла та й обдурила нас обох. Але так приємно мені ще ніколи не було.

Отак казав на завершення мій дідусь, колишній кондуктор, і гукав «на здоров’я».

Жінка навпроти мене й далі дивилася на мене з очікуванням, ніби не хотіла, щоб історія закінчувалася. Я сприйняв її погляд як комплімент — ніколи не вмів і анекдот як слід розповісти, а цього разу, здається, вдалося. Пауза все-таки якось незручно затяглася, ми закурили, і тут вона несподівано простягла мені руку й сказала:

— My name is Kathrin. I don't know your language but it was a great story[20].

Кристін махає з потяга

Вона так вирішила — махати кожному.

Потяг проїжджав Центральною Європою, десь за Татрами, серед усього того слов’янського краєвиду — довгі смуги скошеної люцерни, кульбаби, стокротки. Маки вздовж рейок просто божеволіли. Здавалося, ніби всі центральноєвропейські залізничні компанії утримуються головним чином завдяки торгівлі опіумом. Сонце вже заходило, і захід на цих рівнинах обіцяв тривати нескінченно, а Кристін, що вихилилася з вікна, сяяла, наче вирізана з фольги. Мені пригадалися чиїсь слова про те, що один-єдиний помах метеликових крил буцімто може змінити світ.

Вона обернулася й заявила, що аж ніяк не є метеликом, і вже тим більше — вирізаним із фольги. Іноді Кристін виявляла просто надзвичайні здібності. Знову вихилилася з вікна й енергійно замахала рукою якомусь літньому селянинові й центральноєвропейцеві в одній особі. Чоловік помітив її, якусь мить повагався, мені здалося, навіть сором’язливо озирнувся довкола, і відповів на привітання.

— Ого, — знов обернулася Кристін, — здається, я його нівроку потішила.

— Ти нівроку втрутилася в його життя, — відповів я. — Тепер уяви собі, як той чоловік повертається додому, до постарілої і вже достатньо набридлої йому дружини, кидає сіна ослові, відсипає каші поросяті, заганяє овець і сідає перед хатою на покороблене сидіння від вантажівки. І ти ніяк не йдеш йому з голови. До того ж ти йому страшенно нагадуєш якусь жінку, яку він так глибоко заховав у пам’яті, що вже тридцять вісім років не підпускає до себе й думки про неї. І що більше він думає й попиває з плящини — він тим часом запасся пляшечкою ганусівки, — то виразніше