Читати книгу - "З-під Полтави до Бендер"

«Кажи!»

«Чоловік я м'якосердний»…

Всі в сміх, бо рубака був такий, що в поясі перерубував чоловіка надвоє.

«Чого смієтеся, як несповна розуму? Кажу ж бо вам, чоловік я м'якосердний і богобоязливий, навіть собаки не скривджу».

«А нині скільки драгунів на другий світ послав?»

«Не знаю. Не моє діло числить. Але гадаєте, що мені їх бул легко вбивати? Все-таки люди, як ми: ніс наповздовж, а рот наповперек і душу якусь мають. Так після того, що я під Полтавою бачив, то вже їх жалувати не стану. Так мені, Боже, дай зі шаблею в руці сконати, що ні. Та же то, вважаєте, не люди, а звірі. Як би їх намножилося більше, то нема що нашому братові робить. Увесь світ закріпостять і понівечать. Людей живцем з'їдять. Мучителі».

«Катюги».

«Антихристове кодло».

Мручко думав і слухав. Така розмова для нього не новина. Між козаками часто-густо лучався такий, що бився, як чорт, а після бою розжалоблювався, як жінка. Особливо селянські сини, що плуг за шаблю проміняли. І цей рубака з таких. Він відомий був з того, що по кожнім бою каявся і постив та зарікався, що вдруге не піде. А при найближчій нагоді зітхав і гострив шаблю. Звичайно перший ішов. Але якщо він нині вже іншої співає, так видно, що москалі дійсно розсердили наших докраю.

«Гадаю собі, панове товариство, — почав Мручко, — що ми гаразд зробили, показуючи ворогові зуби. Хай бачить цар, що хоч нас побив, так не побідив. Хай знає, що козаки не боягузи».

«І не такі відступники, як їх старшини».

«Не такі зрадники, як Нос і Галаган, щоб їх земля свята не прийняла».

«Щоб вони чортові хвіст чесати пішли».

«Та тоді, — вертався до свого Мручко, — і нема що й балакати про те, що сталося, а треба нам подумати про те, що нас чекає».

«Подумай, сотнику, за нас»…

«Так, так, подумай і кажи, а ми зробимо, що ти накажеш».

«Не хочу нових гріхів на свою совість брати, панове товариші, бо вона в мене і так не дуже-то чиста. Хочете, щоб я провадив, так поведу, але чи вести і куди вести, вирішуйте самі».

«Авжеж, що веди, бо тут нам курінем не сісти».

«І я так гадаю, панове, але світ великий».

«І чотири сторони в ньому».

«Отож то й є. Могли б ви, панове, розійтись, як той вітер по полю і при Божій помочі, хто додому вернувся б, а хто на добрих людей попав би і, може, б якось перед помстою царською зберігся, але що зробимо зі шведами? Вони пропали б тут, як на ярмарку собака. А це ж товариші наші і союзники, годі їх лишити на поталу судьби».

«Авжеж, авжеж»…

«Так тоді я своїм дурним розумом гадаю, що треба нам триматися купи».

«В товаристві і вмирати легше».

«Хто б там думав про смерть. Перепливемо Бог і здоженемо гетьмана і короля».

«Перепливем, перепливем».

«Але як? Без коня не всякий утне ту штуку, перші шведи ні. А коней у нас мало».

«Мало».

«Так, значиться, треба їх добути. Я вже й придумав де. Послухайте. Звідціля недалеко на схід, може, півгодини ходи, стоїть московський обоз. Люди потомлені, як мухи. Навіть вартових не постановили, бо гадають, що до самого Бога козацької душі нема. Потриножили коні і сплять, як мерці. Хочете, підемо туди».

Зірвалися на рівні ноги.

«Не всі, не всі. Треба ж когось біля коней лишить».

Залишили таких, що мали поранені ноги і не могли йти з ними.

Ніч мати, а степ батько. Обоє сприяли козакам, як своїм дітям рідним.

Ніч захмарила небо, степ шумів, щоб москалі козацької ходи не чули.

А козаки не йшли, лиш вовками-сіроманцями мчали, сугаками скакали, полозами під московський табор підповзали.

Мручко добре казав. Не вгадав тільки, що це був головний табор московський, а лиш кілька десятків возів, що з харчами за Волконським тягнули. Вони, що лиш підвечір доплелись і люди були до того втомлені, що, де котрий упав, там і лежав, як камінь, забувши про ввесь світ.

Навіть коней стриножити не вспіли. Тільки декотрим передні ноги попутали і то лиш верховим, а возових так пустили. Одні паслися, другі біля возів лежали.

«Товариші, — наказував Мручко, — людей не займать, негарно сонних мордувати. Ми не горлорізи. І коней лежачих не бери, бо це втомлені. Вибирать попутані та потриножені, це жвавіші, і до побігу скорші. Пута ножем розріж, за уздечку і в степ, туди, звідкіля прийшли ми. Там на мене заждіть».

Ще він не скінчив, як козаки кинулись до роботи. Упоралися скоро і справно, в одн мить. Деякий не одного, а два коні за уздечку провадив. «Пригодиться, — казав. Як утомиться один, так на другого сядеш».

Мручко козацького добув. Цей, ніби свого чоловіка почув, ішов, не супротивляючись.

Відійшовши кроків сто від обозу, посідали козаки на коней і пустилися чвалом.

Мручко провадив.

Чув, як іржали коні під ними і в обозі. Догадувався, що далі буде. Збудиться, може, який москаль, протре очі, хвилину надслухувати стане, чи не вовки це підкрадаються до коней, і знову засне, як муха. А хоч би й других розбудив, хоч би й побачили втрату, так шукай вітра в полі.

Щолиш ранком побачать сліди, але гнатися буде вже запізно. Мручко навіть не озирався позад себе, лиш прямував туди, звідкіля вийшли, до решти товариства. Чекали, притаївши дух у собі.

«Свої, свої! — заспокоював їх Мручко здалека. — На коні, панове, на коні! Поки засвітає, треба нам переплисти Бог».

Зірвалися і скочили в сідла.

«А не забудь там шаблі, або кріса котрий!» — остерігав їх Мручко.

«Все одно, що голову забули б», — відповідали йому.

Так тоді: «В похід!»

І довгий шнурок їздців за своїм провідником потягнувся в напрямі широкого Богу.

Нічний туман висів над рікою, і трава ще не сріблилася й не рум'яніла, як Мручко зупинив своїх людей.

«Чекайте тут. Я поскачу вперед. Як крикну «пугу!», так тікайте хутчіш у степ, лиш не туди, звідкіль прийшли ми, і не гуртом, а в роздріб. Як же свисну, так це значить, що можете їхати безпечно над Бог, до мене».

Ждали довгу хвилину. Мручко не пугукав і не свистав. Боялися, чи не лучилося з ним що злого. «Не лишимо ж нашого сотника в біді», — рішили і кілька їх поскакали вперед. Не разом, а один по другім, як стрілки,