Читати книгу - "Небратнi"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Удруге основний закон було порушено 30 вересня 2010-го, коли підконтрольний Януковичу Конституційний Суд узагалі відмінив Конституцію України в редакції 2004 року, тим самим надавши президенту право формувати уряд та одноосібно призначати чи звільняти керівників інших гілок влади. Але відповідно до українського законодавства Конституційний Суд може лише трактувати Конституцію, але не має права змінювати основний закон, тобто вносити зміни до Конституції вповноважена лише Верховна Рада, при цьому за рішення повинна проголосувати «конституційна більшість» — не менш ніж 300 депутатів. Упродовж 2010–2014 років Януковичу не вдалося зібрати (читай — скупити) потрібну кількість голосів. Таким чином протягом усього часу його президентства Україна жила без легітимної Конституції.
Через два місяці після перемоги на президентських виборах, 21 квітня 2010 року, без попереднього суспільного обговорення Віктор Янукович підписав із президентом Росії Дмитром Медведєвим угоду про подовження терміну розміщення Чорноморського флоту РФ на території України на 25 років — до 2042 року. По суті, йдеться про третє грубе порушення основного закону, оскільки згідно з Конституцією на території України заборонено розташовувати військові бази іноземних держав. База Чорноморського флоту РФ у Севастополі з’явилася в результаті поділу Чорноморського флоту СРСР — на той час Росія просто не мала куди подіти стільки кораблів. Крім того, на момент укладання угоди про тимчасове базування російського Чорноморського флоту в Криму української Конституції ще просто не існувало. Після ухвалення Конституції парламентом 1996 року планували, що російський флот лишатиметься у Севастополі до 2017-го, після чого перебазується на новозбудовану базу в Новоросійську. Результат підписання угоди — багатотисячні мітинги й активний спротив опозиції її ратифікації у парламенті.
Навряд чи у Європі хтось знає, що події на Євромайдані — це далеко не перші масові виступи в Україні за період президентства Віктора Януковича.
22 листопада 2010 року кількадесят тисяч представників малого та середнього бізнесу зібралися на Майдані Незалежності у Києві, протестуючи проти ухваленого напередодні парламентом Податкового кодексу, відомого як «кодекс Азарова-Тігіпка[57]». Протести тривали до 2 грудня 2011-го й дістали назву Податкового майдану. На Майдані Незалежності розгорнули наметове містечко, в якому постійно перебувало кілька сотень осіб, час від часу проходили багатолюдні мітинги. Протести призупинили тим, що парламент частково врахував вимоги демонстрантів і доопрацював Податковий кодекс.
На перший погляд видається, що Податковий майдан завершився перемогою мітингувальників. Насправді, щойно протести вщухли, влада зініціювала репресії проти організаторів та учасників антиподаткових мітингів. Податкова служба почала з особливою прискіпливістю ставитися до підприємців, що підтримали Податковий майдан. Трьох учасників протестів затримали за звинуваченням «в умисному знищенні майна в особливо великих розмірах»: їм інкримінували… пошкодження тротуарної плитки під час установлення наметів на центральній площі столиці.
Улітку 2012-го Верховна Рада з порушенням регламенту ухвалила Закон України «Про засади державної мовної політики» (неофіційно — закон Колесніченка-Ківалова, або «мовний закон»), згідно з яким російській мові було надано статусу регіональної, а де-факто — другої державної. «Мовний закон» спричинив нову хвилю протестів, які, втім, не призвели до яких-небудь поступок з боку панівної партії.
В останній день осені 2013-го, не розігнавши, а навмисно безжально ліквідувавши мирну демонстрацію на Майдані, режим Янукович перейшов межу. Пробачити таке народ уже не міг.
8
2 грудня 2013-го, за два дні після розгону Євромайдану, я випадково почув по телебаченню коментар російського режисера Микити Михалкова стосовно подій в Україні.
Запитання журналістки українського телеканалу «1+1»:
— Вам шкода українців, що постраждали під час розгону Майдану?
Відповідь Микити Сергійовича:
— Це ті, що за ЄС? Ні, не шкода, по заслугах отримали. Я підтримую лише тих українців, що за Росію.
Перша реакція: обурення. Відразу захотілось в’їдливо прокоментувати, написати щось у Facebook, нещадно критикуючи твердолобий природний російський шовінізм. Та за хвилину я заспокоївся. Тієї миті раптово усвідомив основну різницю між людьми на Сході — й українцями, і росіянами (власне, всіма росіянами…) — й українцями, орієнтованими на Захід. Нетерпимість.
НЕ — ТЕР — ПИ — МІСТЬ.
Росіяни і частково українці, які виступають проти євроінтеграції, які не просто погодилися, а схвалювали безжальне побиття студентів на Майдані, не припускають, що хтось інший може думати по-іншому, інакше, не так, як вони. Немає значення, скільки є думок, наскільки хибні вони чи правильні, коли існує лише твоя думка, і вона — єдина, що має право на життя.
Я пригадую, як у ті дні на всі мої спроби довести друзям-росіянам (тоді в мене ще були друзі в Росії, і я, наївний, не полишав надій пробитися крізь пропагандистський шлак до їхніх мізків чи сердець), що в цивілізованій країні тупоголові спецпризначенці не можуть без причини місити молодь із багном, лупцювати її просто так — лише через те, що та насмілилася публічно висловити своє незадоволення владою, чув у відповідь здивовано-презирливе: «А чого вони там стояли? Треба було думати, куди лізуть». Я пригадую, як у грудні 2013-го запекло переповідав подрузі із Москви, в чиїй квартирі зупинявся влітку за півроку до розгону Євромайдану — під час підготовки до виходу російського перекладу технотрилера «Бот», — твердження очевидців розгону про те, як «беркутівець» бив вагітну дівчину, навмисно прицілюючись у живіт, на що отримав відповідь: «Та дурепа повинна була думати не про себе, а про дитину та зважати на те, куди йде». Я намагався довести їй, що «та дурепа» якраз і думала про майбутнє своєї дитини, але мої слова рикошетили від голови співрозмовниці, немов від броні…
Мені стало шкода Микиту Сергійовича Михалкова, та водночас я розумів: він лише продукт — типовий, пихатий і пафосний — системи, котра його виховала: спочатку СРСР, згодом — путінської Росії. Він не може бути інакшим. Старигань помре, так і не збагнувши, наскільки помилявся. Не стосовно вибору українців. Стосовно того, що українці мають беззаперечне право цього вибору.
З іншого боку — дуже добре, що є такі, як Михалков, люди, що блискуче демонструють те, від чого ми, українці, активно віддаляємось.
9
1 грудня 2013 року на центральну площу та прилеглі вулиці Києва вийшло, за різними оцінками, близько одного мільйона людей. Поміститися на Майдані всі не змогли: колона
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Небратнi», після закриття браузера.