Читати книгу - "Правила гри. Частина друга"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Поступово спадало напруження, і важчою ставала сумка. За кілька годин я зупинився та трохи перепочив. На деякий час нести її стало легше.
А от іти — складніше. І доти підлога була не подарунок: горбилася, наче з-під неї силкувалися прорости гігантські баобаби — відразу велетенські, а не тоненькі паростки; деінде доводилося перелазити через завали. І як тільки тут ходять… ті, хто тут ходить?
Подібне запитання могло залишитися без відповіді, але, чесне слово, я б не образився. Однак…
Однак, хотілося спати. І з кожним кроком усе сильніше.
Урешті решт, я пройшов достатньо велику відстань. Кинутися — кинуться, але не знайдуть. Та й двері зачинено…
Але одна справа — вирішити поспати, а інша — наважитися на таке посеред покинутого (хоча б з вигляду) коридору, який обжила незліченна кількість різноманітних створінь. Ще, напевно, з півгодини я рухався далі, поки не визнав, що «сухішого куточка» тут немає. Тоді просто опустився на підлогу, прихилився до величезної кам'яної брили, котра невідомо звідки тут взялася, підтягнув до живота дорогоцінну сумку з матеріалами та заснув — нормальним здоровим сном. Без кошмарів.
ДЕНЬ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ (мабуть)
Коли по тобі повзають, часом можна і не прокинутися. Все залежить від утоми. А от коли тебе кусають…
Я прокинувся… Якщо чесно, то підскочив, заволав, наче мавпа, та замахав руками, бо на мою ногу впала чиясь здоровенна туша. Я знову заволав та відплигнув.
До речі, навколо було абсолютно темно.
Н-да, «неповторні спогади, які ви отримаєте у нашому готелі, залишаться з вами на все життя»! Вірю.
Я постояв у темряві, важко дихаючи та поступово приходячи до тями. Потім поліз у кишеню та витяг ліхтарик. Ввімкнув.
Прибита миша смикала лапками — наче уві сні. Поряд лежала «туша» — моя сумка. «У переляку більма замість очей, зате — чудова уява», — покійний Ісуур знав про це ще сім століть тому, чи навіть раніше. Я підібрав сумку (здається, не погризли) та сів, аби поласувати залишками фруктів, котрі нахабно потягнув учора зі столу.
Наші, певно, снідають, — промайнула дурна думка.
Ні, ну просто як в анекдоті: «а у в’язниці зараз локшину дають, із сухарями…»
Я вже збирався далі вирушати…
Кому не знайоме це відчуття, той не зрозуміє. Мені було знайоме. От уже, вважай, два тижні, щоденно.
Як же так?! Вони ж повинні мене шукати! А вони сприймають, наче нічого не сталося!..
Добре хоч, що я сидів…
ОПОВІДЬ ШІСТНАДЦЯТА
Чи сидів у кріслі, чи ходив по кімнаті, наче звір у клітці, важкі думки крутилися в голові. І хоча Талігхіл один раз уже зробив цей вибір, тепер він муситиме… незабаром… Коли?
Пресвітлий не обманював себе: причиною його теперішніх катувань та сумнівів стала одна-єдина ніч із Тессою; вірніше, дивна поведінка войовниці після. Наче вона перелякалася того, що сталося, наче Талігхіл зробив щось, чого вона від нього аж ніяк не сподівалася.
Але ж…
Він карався. Він знову і знову пригадував ту ніч — і не знаходив нічого… образливого. І робив висновок, що причина холодності Тесси — його рішення, його план.
Але ж…
Він твердо вирішив, що мусить із цим розібратися. Може, ще вдасться переграти все по-іншому. Наприклад…
Він не знайшов іншого виходу багато днів тому, в Гардгені, не знаходив і зараз. Талігхіл щиро казав тоді, на дзвіниці, що йому нелегко зробити цей вибір між честю та обов’язком. Здається, вона зрозуміла його… Та що там, це вона ж закликала правителя вчинити саме так, як він збирався! То чому ж?..
«Чудовий план, правителе». «Єдиний можливий у цій ситуації».
У її словах не було іронії.
Тоді — чому?..
Якось, крокуючи за звичкою з кутка в куток, Талігхіл зупинився перед дзеркалом.
Воно висіло тут і раніше, але Пресвітлий лише зараз звернув на нього увагу. Вірніше, на своє відображення.
Високий двадцятисемирічний чоловік. Ті ж самі широко посаджені блакитні очі, які, щоправда, змінили свій вираз: нудьги більше немає; коли дивишся у них — виникає тільки відчуття непритаманної раніше глибини. Порідшав та збився пишний колись хвіст; волосся вимагає уваги та догляду, а на це зараз не вистачає часу, та й можливості не ті. А минуло не так багато діб.
Певно, життя людське варто міряти не роками та хвилинами, а подіями, котрими воно наповнене. Тоді виходить, що до недавнього часу і не жив ти зовсім, а так… народжувався в муках, і от лише зараз — по-справжньому…
У двері загрюкали.
— Заходьте! — правитель рвучко обернувся.
Це дзвонар — той самий, зі шрамом на губі.
— Пресвітлий… — здається, вперше цій людини зрадила незворушність. — Пресвітлий, на Коронованому — дим!
Дзвонар запнувся, відчувши, що каже не те і не так.
— Знак, — знайшовся він нарешті. — Там подають знак.
Талігхіл гепардом вилетів із кімнати та помчав сходами нагору. Храрріп ледве встигав за ним.
Вибрався на дзвіницю, підбіг до бійниці та почав, мружачись, вдивлятися в далечінь.
З лисини Коронованого підіймалася цівочка диму, звідси майже невидима.
— Давно? — запитав, обернувшись до дзвонаря, Талігхіл. Помітити сигнали могли й не відразу.
— Тільки-но, — впевнено повідомив дзвонар. — Якраз дивився у той бік, коли пішов дим. Вирішив: горить щось. Потім зметикував.
— Так, — Пресвітлий смикнув себе за вус та примружився. — Так. Передай у Північно-Східну «сигнал».
— І все? — уточнив дзвонар, витягаючи з кишені затички.
— Угу, — підтвердив правитель. — Поки що.
Він повернувся до кімнати і змусив себе сісти в крісло й зосередитися.
Так завжди і виходить. Гадаєш: часу попереду ще повнісінько, а виявляється, приймати рішення треба негайно.
Пресвітлий наказав, аби покликали пана Лумвея та вищих офіцерів, негайно.
Сьогодні вночі. Зволікати не можна.
Отримане Повідомлення було нерозбірливим. Щось про неможливість затримки, але що саме — не второпати. Надто велика відстань та надто тоненька цівочка диму. Не виключено, що згодом зможуть набрати більше дров. На такий випадок на дзвіниці залишаться спостерігачі. Запишуть черговість та тривалість сигналів. Утім, навряд чи це зможе сильно вплинути на рішення правителя.
Ти ж уже все вирішив, чи не так? І начхати на пані Тессу з її незрозумілою поведінкою… і на все інше — начхати. Рішення визріло, і вночі плід буде зірвано.
Він зморщився, наче від зубного болю, і підвівся, аби ще раз подивитися на себе в дзеркало. Йому було цікаво, невже нічого не змінилося за останні кілька хвилин у зовнішності тієї високої людини з блакитними очима? А мусило б…
Але в двері постукали, і Пресвітлий запросив
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Правила гри. Частина друга», після закриття браузера.