Читати книгу - "Баришник дур-зіллям, Джон Сіммонс Барт"

Він знову затнувся, згадавши, як Берлінґейм стверджував, що Анна зробила це через ту саму причину.

— Це через мене вона захворіла на пранці й потрапила в залежність від опію; аби бути зі мною, їй довелося стерпіти такі образи і приниження, що важко навіть уявити, і вона вигляділа мене, коли я хворів, нічого від мене не вимагаючи, ба навіть не зазіхала на мою цноту, я присягаю! Коли все було втрачено, її єдиним бажанням було втекти до Лондона і жити там разом, мов брат і сестра, аж поки її недуги не зведуть її в могилу. І я, Анно… я зрадив цю святу жінку найганебнішим чином! Я втік сам-один; залишивши її помирати на самоті! Це мене ти маєш зневажати, а не бідолашну Джоан Тоуст!

— Зневажати? — Анна, здавалося, була здивована. — Як я можу зневажати когось із вас, Ебене? Ти втратив Молден, бо тебе ошукали, і честь свою так само, адже скрутні обставини, у яких ти опинився, вимагали від тебе одружитися. Прикро, що ти її кинув; це пекельна мука — бути одному!

Вона вирішила, що після цих слів буде краще якусь хвилю помовчати. Потім, обережно добираючи слова і відводячи вбік очі, вона запитала, як же так сталося, що він не в Лондоні. Чи він знав, що вона у Меріленді? Чи здогадувався, що вона кохає Генрі Берлінґейма ось уже понад десяток років і приїхала до Меріленду, сподіваючись вийти за нього заміж? Чи зрозумів він, що саме ті жахливі новини, які їй довелося почути від Бертрана, від пана Сперданса і Джоан Тоуст, і той розпач, що охопив її, коли вона не могла знайти ані Генрі, ані свого брата, і той струс, якого вона зазнала через напад дикуна, що дивовижно нагадував Берлінґейма, призвели до того, що вона опинилася в такому стані? Рясні сльози сорому покотилися з її очей. Ебенезер узяв її за руку, але так і не став відповідати на ці її запитання.

— Щоб розповісти всю мою історію, знадобиться не одна година, — м'яко сказав він, — й останніми днями я стільки разів розповідав ту чи ту її частину стільком різним слухачам, що вже втомився від цього. Присяй-бо, Анно, я можу стільки розказати! Одного разу, коли нас уперше розлучили увечері, ти заплакала й сказала, що ми вже більше ніколи не зможемо надолужити те, що втратимо, бувши окремо, — і я навіть не здогадувався, яким воно було важливим, це твоє спостереження! Наразі нас розділяють не години і не кімнати; таке враження, що ми перебуваємо на вершинах двох гір-близнюків, але ж яка величезна прірва лежить поміж ними! Ми спробуємо поєднати їх, перекинувши місток, перш ніж залишимо цю хатину, хоча, щоб усе пояснити, нам треба цілий тиждень — який же він джентльмен, цей Біллі Ромлі, що дав нам декілька годин, аби ми мали змогу розпочати! Але я так гадаю, що спершу було б краще почути, що ж сталося між тобою та Джоан і що там діється у Молдені тепер, коли туди приїхав наш батько, бо, щоб навести глянс навіть на найдрібнішу подробицю моєї розповіді, може знадобиться ціла година. — І щоб навести приклад, він вирік, що схожість, яка існує між Біллі Ромлі й Генрі Берлінґеймом — це диво не більше, ніж схожість між братами. Анна була така приголомшена цим, що ледь на втратила мову; вона просила пояснити, але Ебенезер був невблаганний.

— Послухай, — сказав він, — ти взагалі не бачила Генрі? Я мушу знати це, перш ніж розпочну.

— Зовсім не бачила, — зітхнула Анна, — і в Кембриджі, і в Сент-Мері його також ніхто не бачив, це ім'я взагалі їм не відоме.

І змирившись із тим, що їй таки доведеться відкласти свої запитання на потім, вона розповіла, як їй було самотньо в Сент-Джайлзі, як у ній поступово ріс страх, що Берлінґейм так ніколи і не дізнається про своїх батьків (бо, як вона сказала, з'ясування цього питання було передумовою їхнього шлюбу), і як вона остаточно постановила залишити батька наодинці з його скаргами, приєднатися до Ебенезера в Молдені й переконати Берлінґейма, щоб він полишив свої пошуки, або ж допомогти йому, чим тільки зможе.

На цьому місці Ебенезер її перервав; повертаючи до себе її обличчя, він сказав:

— Любо Анно, у присутності брата тобі не треба соромитися будь-чого! Цей наш міст має стояти на биках з любові та щирості, бо інакше він впаде. — Він мав на мислі те кохання, яке вона начебто мусила відчувати до нього і щодо якого, як він думав, їм треба було неодмінно порозумітися від самого початку; однак він раптом пригадав, як Берлінґейм стверджував, що Анна і сама ледве здогадувалася про цю свою дивну одержимість, і цілком можливо, що зовсім не усвідомлювала того. Її спантеличений погляд, здавалося, тільки підтвердив це припущення. — Тобто я хочу сказати, — додав він, затинаючись, — що одного разу справи повернули так, що Генрі вважив за потрібне довірити мені деякі свої таємниці… одне слово, я взнав від нього деякі речі, що ти… — він не міг говорити далі; Анна, як і він, зашарілася по саму маківку і прикрила очі долонею.

— Тож тоді ти знаєш, що мій чоловік схожий на нього в усьому, — мовила вона. — Коротше слово, я так само незаймана, як і ти, але, як і ти, я далеко не невинна.

— Давай-но більш про це не будемо говорити! — благально мовив Ебенезер.

— Хіба що тільки ще одне. — Вона прибрала долоню і уважно подивилася на нього. Ебенезер був певен, що зараз вона зізнається у своїй протиприродній пристрасті. Те, що могло зараз статися, викликало у нього ще більшу тривогу, позаяк він підозрював, і в тому Берлінґейм його палко запевняв, що в якійсь мірі він і сам поділяє її; але натомість Анна виголосила, що він не повинен вважати її наївною в тому, що стосується Генрі Берлінґейма. Хіба ж вона не бачила, що найбільшу втіху вони йому справляли удвох? Хіба не викликав він у неї відрази у Сент-Джайлзі своїми амурними розправами про все на