Читати книгу - "4 3 2 1, Пол Остер"

вони зможуть разом погуляти студмістечком і подивитися, що там відбувається. Поки міський автобус їхав по Медісон-авеню, Фергюсон захопився тією ж розмовою, яку, схоже, починав із самим собою кожного разу, коли їхав на Морнінгсайд-Хайтс. А що було б, якби він поступив до Колумбії, а не до Принстону? І якщо б він пішов туди, наскільки відрізнялося б його життя від того, яким він живе зараз? По-перше – ніякого Бруклінського коледжу. По-друге – ніякої Східної Вісімдесят дев’ятої вулиці. У яких-небудь іще – не застав би він діда за зйомками порнографічного фільму. Ніяких десяти тисяч доларів, ніякого Нейгла і жодного Говарда Смола – а це означало б, що й ніякої бійки у вермонтському барі, ніякого суду, жодного чудесного порятунку тіткою Мілдред, жодних уявних тенісних матчів – і жодного роману між Говардом та Емі, котрий перетворився на бурхливий зв’язок, що не свідчив ні про які ознаки охолодження ні в якому найближчому майбутньому. Проте – ті ж самі три книжки у видавництві Gizmo Press, хоча друга й третя були б дещо відмінними. І ті ж самі ролі для Мері Доног’ю, Еві Монро та Селії. Та якщо б він поступив до Колумбії, то сидів би зараз в одному із захоплених корпусів разом із іншими бунтівними студентами – або ж життя посадило б його у той самий міський автобус, що мчить зараз уздовж північного краю Центрального парку на шляху до Морнінгсайд-Хайтс?

Після двадцять третього ситуація змінилася. Чорно-білий альянс розвалився, однак студенти захопили ще чотири будівлі, і голова СДС, визнаний очільник повстання, виявився одним зі старих шкільних друзів Фергюсона, Марком Руддом. Так, і Майк Лоуб у цьому також брав участь – колишній мучитель Емі, отже – колишній Фергюсонів друг, – проте, якщо вірити тому, що почула Селія, Лоуб був просто одним із членів СДС, хто брав участь у зборах у Корпусі математики, а от Рудд був ініціатором, головним представником СДС та верховним зачинателем, а вони з Фергюсоном завше були в злагоді, сиділи поруч на багатьох заняттях з англійської, французької мови та історії, відвідували спарені побачення зі своїми майже ідентично названими подругами, Даною та Діаною, і разом якось прогуляли заняття, зірвавшись до Нью-Йорку, де відвідали Біржу на Волл-стріт, аби побачити капіталізм у дії, і до чого доречно й кумедно було те, що Марк, який навчив його водити авто зі стандартною передачею навесні їх молодшого курсу, що дозволило Фергюсонові керувати фургоном «шеві» Арні Фрезера і ще одне літо працювати перевізником великих, важких вантажів, зараз очолював студентський бунт, а його портрети щодня друкувалися в пресі.

Сталося так, що до Колумбії того дня Фергюсон не зовсім дістався. Міський автобус номер 4 ішов з Іст-сайду до Вест-сайду по 110-й вулиці, відомій також як Катедрал-парквей у кварталах між Західною Центрального парку та Ріверсайд-драйвом, і коли автобус дістався перехрестя Бродвея і 110-ї вулиці, Фергюсон вистрибнув і рушив пішки на північ до студмістечка на 116-й вулиці, але, щоб дістатися туди, йому спершу треба було проминути той квартал, де мешкала Селія, на Західній 111-й між Бродвеєм та Амстердам, і, як не дивно, проминаючи 111-у і прямуючи до наступного перехрестя, він раптом помітив саму Селію, Селію у широкій синій спідниці й рожевій блузці, десь за півквартала попереду, яка теж прямувала на північ, поза сумнівом – на шляху до Кулінарної Кімнати у Ферріс-Бут-холі. Те, що Селія була не одна, його не стривожило, хай навіть із нею поруч ішла не якась із її сусідок по кімнаті в Барнарді, а йшов чоловік, у цьому випадку двадцятидвохрічний хлопець на ймення Річард Смолен, в котрому Фергюсон пізнав одного зі студентів-медиків з Колумбії, з яким він розмовляв ще в жовтні, коли Селія влаштовувала йому співбесіди, аби допомогти в написанні його роману, а оскільки Смолен був із Нью-Рошелі та грав у бейсбол і баскетбол в одних командах з Арті в дитинстві, Селія знала його все життя, так чого б це Фергюсонові відчувати навіть найменшу заздрість чи небезпеку при виявленні того, що Селія йде містом на північ зі старим знайомим? Він прискорив кроки, аби наздогнати їх. Проте не встиг наблизитися на відстань вигуку, як Селія та Річард Смолен зупинилися посеред тротуару, обійнялися й почали цілуватися. То був пристрасний поцілунок, тривалий, похітливий поцілунок чистого й нестримного бажання, і наскільки Фергюсон, що стояв на тротуарі всього за якихось двадцять кроків від того місця, де вони обіймалися, міг судити, то був поцілунок закоханих.

Якщо це було кохання, припустити можна було лише одне: вони щойно вийшли з помешкання Селії, де проводили останні невідомо скільки годин, качаючись по ліжку Селії, і тепер, знову натягнувши весь одяг, рухалися назад на північ до Колумбії, аби готувати сандвічі для студентів у захоплених тими корпусах, залишкове світіння їхнього блаженства похіття палало ще так яскраво, що вони не могли утримати при собі руки, мацали одне одного, і їм хотілося ще й ще.

Фергюсон розвернувся і пішов на північ.

Епілог: Він вирішив не телефонувати, а вона подзвонила йому лише в понеділок – розповісти йому про Смолена (що для нього було вже не новиною) і повідомити, що між ними усе закінчено. Мовчазні вихідні, протягом котрих він дійшов висновку, що в цьому лихові винен винятково він сам, а Смолен – не стільки причина його неприємностей, скільки їх симптом, і тому, що він з нею повівся нечесно з самого початку, то й заслуговував на те, щоб його полишили. Селія-прекрасна. Селія і множинне марення про те, аби торкнутися Селії і скласти її тіло у своє власне. Але сексу тут було недостатньо. Здавалося неймовірним дійти до цієї думки, проте сексу мало, та й майже все інше в них було не так. Він захотів кохати її, але то було не кохання, а якийсь різновид огидної й непростимої дурні, тому хай іде зі своїм гарненьким хлопчиком-медиком, сказав він собі, хай звалює зі своїм майбутнім фахівцем із сердечних захворювань та нинішнім другом сердечним назад у вихор Колумбії, оскільки полум’я там і досі ширилося, а Фергюсонові настав час відпустити її вихор від себе, і нехай без нього іде з його життя на своє наступне місце.

У подальшому більше ніхто з головних героїв «Історії Фергюсона» не падав замертво на тенісних кортах чи деінде, і ніяких кохань більше не знаходилося, не втрачалося і навіть не розглядалося. Повільне, знуджене літо з його романом – він почав писати другий з двох частин, майже на ввесь день запираючись у себе в квартирі-студії, а увечері ні