Читати книгу - "Буря Мечів"

— Я... я вже заміжня, міледі.

— Скоро овдовієш. Радій, що Куць віддавав перевагу своїм повіям. Не гідно моєму сину підбирати крихти зі столу всіляких карликів, та оскільки він тебе не торкався... Вийдеш заміж за свого двоюрідного брата, лорда Роберта?

На думку про це Сансі стало невесело. Про Роберта Арина вона тільки знала, що він ще маленький хлопчик, до того ж хворобливий. «Вона не зі мною хоче свого сина одружити, а зі спадкоємицею Вічнозиму. Ніхто не одружиться зі мною з кохання». Але збрехати виявилося неважко.

— Я... не можу дочекатися, коли познайомлюся з ним, міледі. Але ж він іще маленький, хіба ні?

— Йому вісім. Здоров’я він не надто міцного, але він дуже гарний хлопчик, кмітливий і розумний. З нього виросте видатний чоловік, Алейн. «Сім’я сильне» — сказав мій лорд-чоловік перед смертю. Це його останні слова. Іноді боги перед смертю дають нам зазирнути в майбутнє. Не бачу причин, чому б нам вас не одружити, щойно ми знатимемо, що твій чоловік Ланістер мертвий. Весілля буде таємне, певна річ. Не можна, щоб думали, наче лорд Видолу одружився з байстрючкою, це недоречно. Щойно голова Куця злетить з плечей, круки принесуть нам цю звістку. І ви з Робертом зможете побратися вже на другий день, хіба ж не радість буде? Для нього добре буде мати маленьку товаришку. Коли ми тільки повернулися в Гніздо, він грався з малим Вардиса Ігена, і з синами мого стюарда також, але вони всі такі грубі, що довелося відіслати їх геть. Ти гарно читаєш, Алейн?

— Добра септа Мордейн казала, що так.

— У Роберта слабкий зір, але він дуже любить, коли йому читають уголос,— довірливо мовила леді Лайса.— Більше за все полюбляє оповіді про тварин. Знаєш пісеньку про курочку, яка вдягнулася лисичкою? Я йому весь час її співаю, вона йому зовсім не набридає. А ще він любить гратись у «стриб-скок», і в «крути кинджал», і в «приходь до мене в замок», тільки треба завжди давати йому перемагати. І це правильно, як думаєш? Він-бо лорд Соколиного Гнізда, зрештою, нам ніколи не слід цього забувати. Ти гарного роду, і Старки Вічнозимські завжди були гонорові, але Вічнозим упав, і ти тепер жебрачка, тож про гонор доведеться забути. За сьогоднішніх обставин більше тобі личитиме вдячність. Так, і слухняність. У мого сина дружина буде вдячна і слухняна.

Джон

День і ніч співали сокири.

Джон уже не пригадував, коли востаннє він спав. Щойно заплющував очі, йому снився бій; коли ж прокидався, бився наяву. Навіть у Королівській вежі чути було нескінченний брязкіт бронзи, кременю й краденої криці, яка вгризалася в дерево. А ще краще це було чути, коли він лягав відпочити нагорі на Стіні. Також Манс приставив до роботи молоти й довгі пили з кістяними та кремінними зубцями. Одного разу, коли Джон, геть виснажений, задрімав, з примарного лісу долинув страшний тріск, і в хмарі пилу й глиці повалилося чатове дерево.

Коли прийшов Оуен, Джон не спав — лежав без сну під горою хутра на підлозі в колибі.

— Лорде Сноу,— мовив Оуен, потрусивши його за плече,— світанок.

Він простягнув Джону руку, допомагаючи звестися на ноги. Інші теж прокидалися і, штовхаючись у тісній колибі, натягали чоботи й застібали пояси з мечами. Ніхто не розмовляв. Засильно всі були стомлені для розмов. Мало хто останнім часом узагалі злізав зі Стіни. Надто вже багато часу забирав підйом у клітці. Чорний замок залишили на мейстра Еймона, сера Вінтона Стаута й кількох іще братів, старих і хворих, які битися не могли.

— Мені наснилося, що приїхав король,— щасливим голосом мовив Оуен.— Мейстер Еймон відіслав крука, і тоді приїхав король Роберт з усією потугою. Уві сні я бачив його золоті знамена.

Джон силувано усміхнувся.

— Приємне було б видовище, Оуене.

Мало зважаючи на гострий біль у нозі, він накинув на плечі хутряного плаща, підхопив милицю й вийшов на Стіну назустріч новому дню.

Довге каштанове волосся розмаяв крижаний вітер. За півмилі на північ уже заворушилися дикуни у своєму таборі; до блідого світанкового неба тягнулися цівки диму, як пальці. Дикуни поставили на узліссі свої шкуратяні намети, грубо сколочені зруби та плетені хатини; на сході була конов’язь, на заході припнули мамонтів, а поміж тим усюди виднілися люди — гострили мечі, лаштували гостряки до грубих списів, вдягали саморобні панцирі зі шкури, бивнів і кістки. Зарості захищали від негоди й дозволяли заховатися від очей ненависних воронів.

Дикунські лучники вже скрадалися вперед, штовхаючи перед собою прикриття на колесах.

— Стріли нам на сніданок,— весело оголосив Пип, як і щоранку. «Добре, що він ще жартує,— подумав Джон.— Комусь обов’язково це треба робити». Три дні тому одна з таких стріл уп’ялася Рудому Аліну в ногу. Його тіло й досі лежить біля підніжжя Стіни — його можна побачити, якщо добре перехилитися. Джон вирішив, що ліпше вже всміхатися на Пипові жарти, ніж журитися над Аліновим тілом.

Прикриття являли собою нахилені дерев’яні щити, за якими сховатися могло троє-п’ятеро вільних людей. Стрільці підкотили їх поближче, а тоді, ставши навколішки, пустили стріли з прорізів у дереві. Коли дикуни викотили їх уперше, Джон наказав пускати вогненні стріли й підпалив півдюжини прикриттів, але після того Манс почав загортати їх у сирі шкури. Тепер усіх вогняних стріл на світі не вистане, щоб їх підпалити. Брати навіть почали закладатися між собою, який з солом’яних чатових отримає більше стріл, поки закінчиться обстріл. Перемагав «Стражденний Ед» — він зібрав чотири, а «Отел Ярвик», «Тамберджон» і «Ватт з Довгого озера» зібрали по три на брата. Це Пип почав називати опудала на честь відсутніх братів. «Так видається, наче тут більше наших»,— пояснював він.

«Більше наших зі стрілами в животах»,— поскаржився Грен, але нова традиція, схоже, підбадьорювала братів, тож Джон не заперечував проти імен, і парі продовжилися.

На краю Стіни стояло пишно оздоблене мідне «мирське око». Мейстер Емон, поки ще бачив, спостерігав крізь нього за зірками. Джон опустив підзорну трубу, щоб краще роздивитися ворога. Навіть з такої віддалі неможливо було не розпізнати велетенський Мансів білий намет, пошитий зі шкур снігових ведмедів. Мирська труба настільки наблизила дикунів, що Джон і обличчя міг роздивитися. Сьогодні вранці самого Манса він не бачив, але його жінка Далла біля намету розпалювала багаття, а її сестра Вал доїла козу.