Читати книгу - "Теплі історії в конвертах"

Білий простір казенної палати. Ні, це не ефемерний готель, зведений зі сліпучо-білих соляних блоків. Це непоказна совкова лікарня у Дніпропетровську, нашвидкуруч перероблена під військовий шпиталь. Усе це мені стане відомо згодом. А зараз я видихаю наркоз і потроху повертаюся до тями.

Бачиш, я дотримав обіцянки. Живий. Що мені могло статися, залізяці кібернетичній? Говорив тобі, що все буде добре. А ти? Невиправна. Усе поповнюєш запаси Салар-де-Уюні?

Ти глибоко вдихаєш і швидко змахуєш останні сльозинки рукавом білого халата, накинутого поверх джинсового комбінезона, що округлюється на твоєму делікатному животику. Не можу відвести погляду від нього.

Кіборг! Ніби прочитавши мої думки, усміхаєшся ти. Звісно, у нас народиться кіборг. А як інакше?

Береш мою руку у свої долоньки. Тулишся щічкою до неї. Знову зітхаєш. Пообіцяй мені одне й не відводь очей! Хай би де я був, хоч би що зі мною сталося, ти більше ніколи, чуєш, ніколи не перетворюватимеш своє життя на солончак Уюні.

Усміхаєшся. Надула губенята. Відвернулася до вікна. Сто емоцій за мить — у цьому вся ти. І я тебе кохаю. Саме такою й саме за це. Соляна пустеля. Безмежно моя. Безмежно рідна. Безмежно солодка й безмежно солона водночас.

Десь за вікном по-весняному накрапає. А до справжньої весни ще три календарних дні. Зберегла мої листи одним звуковим файлом? Згодом напишеш книгу про нас із тобою, про наше нове життя, про минулу війну, про прийдешній мир і назвеш її... Звичайно, ти назвеш її «Соляна пустеля».

Ірина Мацко. «Недільний тато, або Дорога прощення

Листи до батька, які так і не були надіслані

Лист перший. Любов. «Вези мене швидше!»

Привіт, тату...

Снігове місто тихо спить після важкого робочого тижня. Лишень до мене сон чомусь не йде. Очима, повними сліз, удивляюся через замерзлу шибку на засніжене подвір’я, де лисий ліхтар щоночі зриває чорну панчоху з дитячого майданчика.

Блимає, миготить.

Ніби підморгує...

Слід на снігу від дитячих санчат ще помітний.

Я знаю, звідки він, адже сьогодні весь вечір погляд блукає тільки там — на майданчику. А в мене все з рук валиться, не клеїться.

Там, на майданчику, по білій ковдрі ще не так давно їздили, плавно ковзаючи, маленькі санчата із сусідською дівчинкою. Вона так весело щебетала, сміялася, її голос дзвіночком розлітався в усі вікна та квартири будинку. Санчата віз її тато. Вони щовечора виходять так удвох, відколи випав перший сніг, і катаються, аж поки дівча не попроситься спати.

— Татусю, швидше! Вези мене швидше! — раз у раз чується знадвору.

«Вези мене швидше... Вези...»

Намагалася не зважати, відірвати погляд від щасливих батька та доньки, та не вдається. Не витримала — сльози наповнили очі і, затуманюючи погляд, розтеклися по обличчю.

Колись давно, дуже давно, коли була маленькою... Виринає спогад... А може, це один із моїх перших спогадів про себе і про тебе.

На вулиці було холодно, та біля тебе тепло й надійно. Дбайливо загорнуте мамою в зимовий одяг, ще маленьке тоді дівча, зручно вмостившись на санках, розглядало природу навколо.

Та це не те дівча, що у дворі. Це я... Багато років тому. Відколи ще пам’ятаю себе. Сани мчали по пухкому снігу, підіймаючи вгору вир сніжинок, які летіли просто на мене, на обличчя, повіки, закривали носик, притрушували шапочку й пальтечко, дбайливо обгорнуте разом із ковніром теплим шаликом, укривали маленькі ноженята. Здавалося, я сама вже стала маленькою сніжинкою й лечу разом зі снігом невідомо куди. Від щастя та задоволення заплющувалися очі й хотілося лише радіти, не припиняти цього веселого польоту. І все було так надійно та впевнено. А все тому, що сани віз, біжучи попереду, ти. Оглядався й радів разом зі мною, намагаючись якнайшвидше провезти мене, викликати щиру радість. І це вдавалося на славу.

— Обідати! Обідати час, бешкетники! — гукала мама.

Та припиняти цей політ ніхто не хотів, і, ризикуючи залишитися голодними, ми ще якийсь час, захлинаючись від щастя, гасали по снігу.

— Вези! Вези мене швидше! —