Читати книгу - "Невермур. Випробування Морріґан Кроу"

— Мені все одно, — сказала Морріґан, що теж засапалася від зусиль, тягнучи бочку вгору сходами повз приголомшених музикантів квартету. — Дім Праудфутів — це найгарніше місце з усіх, де я бувала. Крім «Девкаліона».

— Ти маєш запросити мене, — з ентузіазмом мовив він. Хлопець був просто в захопленні, коли дізнався, що Морріґан справді живе в готелі. — Ти замовляєш доставку до кімнати щодня? Я б замовляв кожнісінький день. Лобстер на сніданок і пудинг на вечерю. Вони залишають шоколадки тобі на подушці? Мій тато казав, що в усіх вишуканих готелях залишають шоколадки на подушках. Там справді є власна Димова зала? І карлик-вампір?

— Вампір-карлик, — виправила вона.

— Вау. Як ти гадаєш, я міг би прийти на цих вихідних?

— Я запитаю в Юпітера. А що тут, до речі? Вона така важка.

Вони досягли верхньої сходинки і затягли бочку на її місце призначення — перила балкона.

Хлопчик прибрав волосся з очей і всміхнувся. Він відкрив бочку і, не кажучи ні слова, перевернув її через балкон. Десятки слизьких коричневих ропух вилилися з неї, наче потворний водоспад, і щедро розсипались по доріжках, несамовито квакаючи і стрибаючи під ногами гостей вечірки, які тепер верещали.

— Я ж казав. Серйозна проблема з паразитами.

Морріґан витріщилася на нього. Щойно вона допомогла протягти ропух на вечірку в саду. В неї вирвався трохи істеричний сміх. Напевно, це було не те перше враження, яке Дама Чанда мала на увазі.

У саду внизу панував безлад. Люди падали одне на одного, відчайдушно намагаючись втекти від ропух. Хтось кликав слуг. Чан із пуншем, як і стіл, перевернули, і з нього розлилася фіолетова рідина, заляпавши Старійшину Вонґа.

Морріґан із хлопчиком позадкували з місця злочину, а тоді кинулися бігти. Вони злетіли з балконних сходів і обминули Дім Праудфутів, ледве дихаючи від сміху.

— Це… — випалила Морріґан, хапаючись за боки, — це було…

— Знаменито. Я знаю. Як тебе звуть, до речі?

— Морріґан, — сказала вона, подаючи руку. — А як…

— Розважаєтесь? — поруч вигулькнув Юпітер, що безтурботно всміхався і не звертав уваги на потік слуг, які мчали повз нього з сачками й мітлами.

Морріґан винувато прикусила губу.

— Трохи.

Нен Доусон прибігла за ним.

— Капітане Норт, ви бачили… — Вона зупинилася, побачивши нового друга Морріґан, що безпорадно хихотів. — Готорн Свіфт!

Хлопчик покірно посміхнувся своїй наставниці.

— Вибач, Нен. — Судячи з інтонації, він зовсім не шкодував про зроблене. — Не міг пропустити таку чудову бочку ропух.

Додому вони їхали каретою і мовчали майже всю дорогу. Нарешті, коли вони повернули на проспект Вищий Клас, Юпітер заговорив.

— У тебе з’явився друг.

— Думаю, так.

— Ще щось цікаве?

Морріґан подумала якусь мить.

— Думаю, у мене з’явився і ворог.

— У мене не було справжніх ворогів до дванадцяти років, — вражено сказав він.

— Може, це мій дар?

Юпітер пирснув сміхом.

Замість того щоб відвезти їх на головний двір готелю «Девкаліон», карета зупинилася на початку проспекту Волохокрильця. Юпітер заплатив водієві, і вони з Морріґан рушили заплутаними вуличками до скромних дерев’яних дверей службового входу. Перед тим як відчинити двері, вона поклала долоню йому на руку.

— Я тут незаконно, так?

Юпітер прикусив губу.

— Трохи так.

— У мене ж… немає візи.

— Не зовсім.

— Не зовсім чи зовсім ні?

— Зовсім ні.

— Ох. — Якусь мить Морріґан думала, як поставити наступне запитання. — Якщо я не… якщо вони не пустять мене до, ну знаєш, до… до Товариства…

— Ну? — підбадьорював її Юпітер.

Вона глибоко вдихнула.

— Я зможу залишитися? Тут, у «Девкаліоні», з вами? — Коли Юпітер нічого не відповів, вона поспішила додати: — Не як гостя! Ви можете дати мені роботу. Вам навіть не треба буде платити мені або ще щось. Я могла б виконувати доручення Кеджері або чистити столове срібло для Фен.

Юпітер голосно засміявся з цієї ідеї, штовхаючи округлі дерев’яні двері й заходячи в освітлений коридор з його запахом вогкості.

— О, я впевнений, тобі дуже сподобається працювати на стару капризну Фен. Але, боюся, Спілці готельєрів Невермура не дуже сподобається дитяча праця.

— Обіцяйте, що подумаєте про це.

— Тільки якщо ти пообіцяєш перестати думати, що ти не потрапиш у Товариство.

— Але якщо я не потраплю…

— Ми поговоримо про це, коли буде привід.

Морріґан зітхнула. «Просто дайте мені пряму відповідь», — подумала вона. Але нічого не сказала.

Юпітер ішов коридором за Морріґан.

— А тепер розкажи мені більше про свого запасливого нового друга. Де, заради всіх Семи районів, він дістав бочку, повну ропух?

Розділ десятий. Нелегалка

Кімната номер 85 на четвертому поверсі повільно ставала спальнею Морріґан. Кожні декілька днів вона помічала щось нове і прекрасне, щось, у що вона моментально закохувалась. Наприклад, підставка для книжок у вигляді русалки, яка одного дня з’явилася на книжковій полиці, або чорне шкіряне крісло у формі восьминога, що обвивало її своїми щупальцями, коли вона читала.

Декілька тижнів тому однієї ночі, поки Морріґан спала, спинка її ліжка, яка раніше була повністю білою, змінилася на вишукану залізну раму, прикрашену орнаментом. Проте, мабуть, «Девкаліон» вирішив, що зробив помилку, адже через два дні дівчинка прокинулася, гойдаючись у гамаку.

Її улюбленою річчю в кімнаті була маленька картина в рамці з яскраво-зеленою желейною скульптурою, що висіла над туалетом.

Спочатку вона думала, що це Юпітер або Фен усе змінювали, щоб перевірити її. Але одного разу вона прокинулась посеред ночі, пішла попити води й на власні очі побачила, як у ванної відростають чотири лапи зі срібними пазурами.

Найдивнішим у цьому всьому було те, що її кімната міняла розмір і форму. Там, де раніше було одне квадратне вікно, тепер з’явилося троє склепінчастих. Одного дня її ванна була розміром з басейн, а саме приміщення — як бальна зала. Наступного дня воно було не більше, ніж стінна шафа.

Через деякий час на вікнах з’явилися вазони з червоними квітами, а поруч — підставка для капелюхів у вигляді скелета із сірою федорою її розміру. Верхню частину каміна обплели густі зарості плюща. Морріґан Кроу вперше в житті відчула, що вона знаходиться саме там, де повинна бути.

Коли минула перша половина весни, до «Девкаліона» прийшов чоловік у брудно-коричневому костюмі. Його вуса закручувалися аж до вилиць, а на грудях яскраво виблискував срібний значок. Він стояв біля стійки консьєржа і, заклавши руки за спину, оцінювально, з неприхованим презирством розглядав фойє.

Кеджері привів Юпітера і Морріґан із Димової зали, де вони сиділи у хмарі темно-зеленої пари (розмариновий дим — «для гострішого розуму»), граючи в карти. Жоден з них не знав правил точно, але Френк пошепки давав поради на