Читати книгу - "Зрада. Двічі в одну річку, Соломія Лісневська"

Серце шалено калатає, як птах, що потрапив у клітку. Я хапаю столовою серветкою келих, відчуваючи, як пальці починають тремтіти. У грудях спалахує лють. Невже це все по-справжньому? Невже вони можуть ось так просто ходити по ресторанах, поводитися так, ніби я нічого не значила для нього? А я... я просто стою тут, як якась тінь.

- Тобі погано? - знову запитує Артем, його голос лунає немов здалеку. Я не відповідаю. Не можу.

- Вибач, - тільки й видихаю я, різко піднімаючись зі стільця. Мені потрібно на повітря. Мені потрібно терміново вийти, інакше я задихнуся тут, у цьому проклятому ресторані, де вони сміються, де ніхто не бачить мого болю. Я відчуваю, як серце стискається, як легені відмовляються працювати. Усе це занадто

Я вибігаю на веранду, де тихо і прохолодно. Нічне повітря вдаряє в обличчя, немов ляпас. Я вдихаю його на повні груди, відчуваючи, як гострий біль повільно відступає. Але це ненадовго. Усередині мене все ще горить цей вогонь - гнів, образа, ревнощі. Я хапаюся за поручні веранди, немов це єдине, що утримує мене на плаву. Чому все це відбувається? Чому я не можу просто забути його, просто викинути його зі свого життя? Чому щоразу, коли я починаю дихати, ця людина знову і знову повертається, щоб нагадати мені, як сильно вона мене зрадила?

Мої думки збиваються, коли я чую, як двері на веранду відчиняються. Це Артем. Звичайно, це він. Він іде до мене, його кроки повільні, обережні. Він розуміє, що мені погано, і хоче допомогти, але що він може зробити? Нічого. Він тихо підходить до мене, кладе руку мені на плече. Я не дивлюся на нього. Мої очі спрямовані в темряву ночі. Я не хочу, щоб він бачив мої сльози. Я не хочу показувати свою слабкість. Він поруч, але всередині мене все одно самотність.

- Ти сильніша, ніж ти думаєш, - каже він, його голос м'який, теплий. Він торкається моєї руки, і в його жесті стільки турботи, що я відчуваю, як на мить відпускає. Але це не те. Це не те, що мені потрібно. Його дотик не може зігріти мене, бо всередині мене занадто багато холоду.

- Артем... - я повертаюся до нього, намагаючись щось сказати, але в цей момент двері на веранду знову відчиняються.

***

Це Ігор. Звичайно, це він. Він вийшов слідом за мною. Я бачу, як його обличчя спотворюється від люті, коли його погляд падає на Артема, що стоїть поруч зі мною. Він завмер на місці, його очі виблискують гнівом.

- Ну що, швидко знайшла заміну? - кидає він, його голос холодний, немов сталь. - Не минуло й кількох місяців, як ти вже з іншим. Це все, чого ти варта?

Ці слова немов удар по обличчю. Я застигаю, не вірячи, що він це сказав. Як він сміє? Як він сміє звинувачувати мене, коли сам зрадив мене першим? Я відчуваю, як лють піднімається в мені, як у грудях спалахує новий вогонь, гарячий і руйнівний.

- Ти смієшся? - я повертаюся до нього, моя рука мимоволі стискається в кулак. - Це я знайшла заміну? Ти серйозно? Це я знайшла собі іншу жінку, коли ще була в шлюбі? Це ти зраджував мене! Ти зрадив мене, Ігоре!

Мій голос тремтить від гніву, але я більше не можу це стримувати. Усередині мене все кричить. Уперше за довгий час я дозволяю собі випустити цей гнів назовні. Я більше не можу мовчати. Він сам усе зруйнував, він сам зробив цей вибір, а тепер сміє звинувачувати мене?

Ігор робить крок уперед, його обличчя спотворене гнівом.

- Так, я зробив вибір. Але ти занадто швидко забула все. Занадто швидко знайшла розраду. А може, ти вже давно планувала це?

Артем, бачачи, як Ігор наступає на мене, встає між нами. Його обличчя спокійне, але в очах я бачу рішучість.

- Ти не маєш права так із нею говорити, - тихо, але твердо вимовляє Артем, стаючи між нами. Його голос звучить як останній бар'єр, що відділяє мене від повного краху. - Ти втратив її. Ти сам зробив цей вибір, Ігор. І тепер тобі залишається тільки з цим змиритися.

Ігор миттєво спалахує. Його очі, сповнені злості й ревнощів, виблискують. Він різко робить крок уперед, майже стикаючись з Артемом грудьми.

- Я втратив її? Ти думаєш, ти можеш її забрати в мене так просто? Ти думаєш, що ти кращий за мене? - його голос отруйний, як хлист. Він штовхає Артема в груди.

Артем намагається зберігати спокій, не відступаючи, але я бачу, як його обличчя змінюється. У ньому зароджується щось нове, напружене. Він більше не може мовчати.

- Так, я думаю, що я кращий за тебе. Тому що я не зруйнував свою сім'ю. Я не зрадив жінку, яку любив, - його слова звучать як крижаний вітер, кожен удар - немов влучний удар ніжче поясу.

Ігор не може більше терпіти. Його обличчя спотворюється від люті, і раптово він замахується і з розмаху б'є Артема в обличчя. Удар різкий, гучний. Я скрикую, серце завмирає, коли бачу, як Артем відлітає назад і падає на веранду, хапаючись за обличчя.

-Артем! - мій голос зривається, я кидаюся до нього, щоб допомогти. Мої руки тремтять, коли я намагаюся зупинити кров, яка почала сочитися з його носа. Його обличчя спотворене від болю, але він намагається піднятися.

- Це... це просто божевілля... - шепоче він, дивлячись на мене через пелену болю.

Я чую, як Ігор важко дихає позаду мене. Його груди ходять ходуном, ніби він стримує себе від чергового вибуху. Але я вже більше не відчуваю страху. Біль і гнів витіснили все.

- Ти збожеволів! - кричу я на Ігоря, відчуваючи, як у грудях розливається гаряча лють. - Як ти міг це зробити? Це ти мене зрадив, це ти пішов до неї! А тепер ти ще й смієш звинувачувати мене?

Я стою між двома чоловіками, і мені здається, що я ось-ось вибухну від цього хаосу, який поглинає мене з головою. Але Ігор уже не та людина, яку я колись знала. Я більше не бачу в його очах того, хто колись був моїм чоловіком. Переді мною стоїть хтось інший. Повна ревнощів, люті й болю людина, яка знищила все, що в нас було.

І в цей момент на веранду вибігає Катя. Її обличчя бліде, очі сповнені жаху, вона кидається до Ігоря, намагаючись заспокоїти його.