Читати книгу - "Колиска для кішки"

У номері працював кондиціонер. Було майже холодно. Попавши після нестерпної спеки в цю штучну прохолоду, я почав чхати.

На тумбочці біля мого ліжка стояли квіти, але ліжко ще не було застелене. Не було навіть подушки. Тільки новенький ортопедичний матрац. У шафі не було вішалок, у вбиральні — ані клаптика туалетного паперу.

Я вийшов, щоб пошукати покоївку, яка могла б мене забезпечити хоч найнеобхіднішими речами. У коридорі було порожньо, але на протилежному кінці я помітив відчинені двері — звідти доносились слабкі ознаки життя.

Я пішов до тих дверей і побачив просторі апартаменти. Підлога була вкрита мішковиною: кімнату хтось фарбував. Але двоє малярів займалися зовсім не малярною справою, коли я увійшов.

Вони сиділи на широкому та низькому підвіконні. Вони зняли своє взуття. Вони заплющили очі. Вони повернулись обличчям один до одного.

Вони притиснули підошви своїх босих ніг один до одного.

Обидва тримались за свої ступні, перетворившись на непорушні трикутники.

Я кашлянув.

Обидва звалились із підвіконня на мішковину, заляпану фарбою, стали рачки й завмерли в цій позі — задом догори, носом у землю. Вони думали, що їх зараз буде вбито.

— Вибачте мені, — сказав я розгублено.

— Не кажіть, — жалісно попрохав один з них. — Будь ласка, не кажіть!

— Не казати чого?

— Того, що ви побачили!

— Я нічого не бачив.

— Якщо ви скажете, — додав він, притиснувшись щокою до підлоги та благально дивлячись на мене знизу догори, — якщо ви скажете, ми помремо на гу-у-о-у-кх!

— Агов, друзі, — сказав я, — я увійшов чи то занадто рано, чи запізно, але, повторюю, я не бачив нічого, що б варто було комусь розповідати. Будь ласка, встаньте!

Вони підвелися не зводячи з мене погляду. Вони тремтіли і здригались. Мені нарешті вдалося переконати їх, що я нікому не розповім про те, що бачив.

А бачив я, зрозуміло, боконістський ритуал боко-мару, або злиття свідомостей.

Ми, боконісти, віримо, що неможливо торкатися п’ятами п’ят іншої людини, не люблячи її, причому слід забезпечити, щоб ноги обох осіб були чистими й гарно доглянутими.

Основи цієї церемонії з’єднання ніг у цьому каліпсо:

Ми торкаємось п’ят один одного, так,

Бо ми варті того, це любові є знак.

Один одного будемо так ніжно кохати,

Як нас любить Земля, наша лагідна мати.

73 Чорна смерть

Повернувшись до своєї кімнати, я знайшов там Філіпа Касла — майстра мозаїки, історика, укладача власного покажчика, писанта і власника готелю. Він вставляв на місце рулон туалетного паперу у вбиральні.

— Дякую, — сказав я.

— Нема за що.

— Яка гостинність! Де ще знайдеш власника готелю, котрий особисто піклується про добробут пожильців?

— Де ще знайдеш готель з одним-єдиним гостем?

— Зовсім недавно ви мали трьох.

— Були колись добрі часи.

— Може, я лізу не в свою справу, але, чесно кажучи, мені важко зрозуміти, що цікавого може знайти особа з вашими інтересами й талантом у готельному бізнесі?

Він похнюпився.

— Здається, я поводився з гостями не так добре, як треба, еге ж?

— У мене є знайомі в Корнелльській готельній школі, так ось вони б, напевне, поводились із подружжям Кросбі дещо інакше.

Касл сумно похитав головою.

— Так, так, розумію. — Він сплеснув руками. — Дідько його знає, для чого я побудував цей готель, мабуть, хотів чимось заповнити життя. Чимось займатись, не відчувати самотності. — Він струснув головою. — Мав такий вибір: стати відлюдником або відкрити готель — без проміжних варіантів.

— Я чув, ви зростали при лікарні вашого батька?

— Так. Ми з Моною обоє росли там.

— Чому ж ви не захотіли розпорядитись своїм життям так, як ваш батько?

Касл-молодший, ледь усміхнувшись, уникнув прямої відповіді.

— Батько — дивна людина. Думаю, він вам сподобається.

— Сподіваюсь, що так. На світі мало настільки безкорисливих людей, як він.

— Одного разу, — сказав Касл, — коли мені було десь років п’ятнадцять, на грецькому судні, що йшло з Гонконґу до Гавани з вантажем плетених меблів, збунтувалась команда. Це було неподалік від нас. Бунтівники захопили корабель, але не знали, як ним керувати, і налетіли на скелі поблизу резиденції «Папи» Монсано. Потонули всі, окрім щурів. Щури та плетені меблі дістались берега.

Він замовк, але я не був певний, що це кінець історії, і спитав:

— Що ж потім?

— Потім одні люди одержали безкоштовні меблі, а другі — бубонну чуму. У батьковій лікарні померло тисяча чотириста хворих за десять днів. Бачили ви коли-небудь, як помирають від бубонної чуми?

— Не мав такого нещастя.

— Лімфатичні вузли в паху та під пахвами розпухають до розміру грейпфрута.

— Розумію.

— Після смерті тіло чорніє. У випадку Сан-Лоренцо на чорній шкірі це не помітно. Коли епідемія була в розпалі, «Дім надії та милосердя в джунглях» виглядав немов Освенцім чи Бухенвальд. Гора тіл була такою великою, що в ній зав’яз бульдозер, який мав зіштовхнути їх у братську могилу. Батько багато днів працював без сну, працював і втрачав життя за життям.

Жахливу розповідь Касла перервав дзвінок телефону.

— Господи, — сказав Касл, — я навіть не знав, що телефон уже підключили.

Я взяв слухавку.

— Алло?

Мене потурбував генерал-майор Франклін Гоніккер. Він ледве дихав і здавався смертельно наляканим.

— Слухайте! Ви мусите приїхати до мене прямо зараз. Нам треба поговорити! Це буде дуже важливо для вас!

— Ви можете пояснити, що сталося?

— Не по телефону, не по телефону. Приїжджайте до мене. Прямо зараз! Прошу!

— Гаразд.

— Я не жартую. Це дуже важливо для вас. Найважливіша річ у вашому житті!

Він поклав слухавку.

— Що там таке? — спитав Касл.

— Не маю уявлення. Френк Гоніккер бажає бачити мене прямо зараз.

— Не поспішайте. Відпочиньте. Френк — ідіот.

— Він сказав, це дуже важливо.

— Звідки йому знати, що важливо, а що ні? Я міг би вирізати кращого чоловічка, ніж він, навіть із банана.

— Ну що ж,