Читати книгу - "Колиска для кішки"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Цей чоловік був білий.
Майстер викладав із золотого дроту тоненькі волосинки на потилиці Мони над лебединою шийкою.
Кросбі пішов його фотографувати; повернувшись, доповів, що той тип — найбільший писант з усіх бачених ним. Кажучи це, Кросбі набув кольору томатного соку. «Дідько зна що: ви йому слово, а він усе виверне навиворіт!»
Тоді я підійшов до майстра, кілька хвилин спостерігав за ним, а потім сказав:
— Я вам заздрю.
— Нарешті, — зітхнув він. — Я знав, що слід тільки почекати досить довго, щоб хтось прийшов і позаздрив мені. Я вмовляв себе бути терплячим — рано чи пізно якийсь заздрісник обов’язково з’явиться.
— Ви американець?
— Маю таке щастя. — Молодик займався своїм ділом, не відриваючись — подивитись, з ким він розмовляє, йому було ніколи. — Ви теж бажаєте сфотографувати мене?
— А що, не можна?
— Я мислю, отже, я існую, а значить, мене можна фотографувати.
— На жаль, я не взяв з собою камери.
— То йдіть по неї, бога ради! Бо ви ж не з тих людей, хто довіряє своїй пам’яті, чи не так?
— Не думаю, що скоро забуду обличчя, над яким ви працюєте.
— Ви все забудете, коли помрете, і я також. Я маю намір усе забути, помираючи, чого й вам бажаю.
— Мона позувала для вас, чи ви скористались фотографією, чи ще як?
— Я працюю ще як.
— Що?
— Я працюю ще як. — Він постукав себе по скроні. — Усе тут, у цьому казанку, що викликає заздрість.
— Ви з нею знайомі?
— Маю таке щастя.
— Френк Гоніккер — ось хто щасливець.
— Френк Гоніккер — це шматок лайна.
— Бачу, вам притаманна відвертість.
— А ще мені притаманне багатство.
— З цим вас можна привітати.
— Якщо хочете почути висновок знавця, гроші зовсім не обов’язково приносять щастя.
— Дякую за інформацію. Ви зараз позбавили мене великого клопоту. Я саме збирався підзаробити грошиків.
— Яким чином?
— Книгу писати.
— Я теж колись написав книгу.
— Як ви її назвали?
— «Сан-Лоренцо, — сказав він. — Країна, історія, люди».
70 Вихованець Боконона
— Отже, наскільки я розумію, — сказав я майстрові, — ви Філіп Касл, син Джуліана Касла.
— Маю таке щастя.
— А я прибув сюди, щоб побачитися з вашим батьком.
— Ви продаєте аспірин?
— Ні.
— Це погано. Батькові потрібен аспірин. Запас майже скінчився. Може, маєте якісь чудодійні ліки? Батькові подобається творити чудеса час від часу.
— Я не торгую ліками. Я письменник.
— То ви вважаєте, що письменник не може торгувати ліками?
— Здаюсь. Визнаю себе винним.
— Батькові потрібна така книга, щоб її читати пацієнтам, котрі вмирають або страждають від страшних мук. Не думаю, щоб ви написали щось подібне.
— Поки що ні.
— Між тим, це могло б принести купу грошей. Ось вам іще корисна порада.
— Можна було б перекроїти Двадцять третій псалом, дещо підновити, так, щоб ніхто не здогадався, що автор — не я.
— Боконон намагався перекроїти його. Він розповідав мені про це. Боконон зрозумів, що там жодного слова не можна змінити.
— Ви з ним також знайомі?
— Мав таке щастя. Він учив мене, коли я був малим хлопчиськом. — Філіп розчулено вказав на мозаїку. — Він і Мону вчив теж.
— Він був добрим учителем?
— Ми з Моною вміємо читати, писати й рахувати, — сказав Касл, — якщо саме це ви хочете знати.
71 Маю щастя бути американцем
Г. Лов Кросбі надумав іще раз поспілкуватись із Каслом, цим писантом.
— А ким ви себе вважаєте, — піддражнив його Кросбі, — бітником чи ще кимось?[18]
— Я називаю себе боконістом.
— Але ж у цій країні це протизаконно, чи не так?
— Волею випадку я маю щастя бути американцем. Я можу собі дозволити назватися боконістом коли заманеться, і досі мене ніхто з цього приводу не зачіпав.
— Я вважаю, що треба підкорятися законам будь-якої країни, коли в ній знаходишся.
— Та що ви кажете? Це не новина.
Кросбі розлютився.
— А пішов ти в дупу, Джеку!
— Сам туди йди, Джаспере, — спокійно сказав Касл, — та туди ж і ваш День матері та Різдво вкупі.
Кросбі покрокував через вестибюль до стійки адміністратора і сказав:
— Я бажаю заявити скаргу на цього чоловіка, он там, на цього писанта, на цього так званого майстра. У вас така гарна маленька країна, ви намагаєтеся привабити туристів та одержати нові інвестиції у промисловість. Але, після того як цей тип зі мною отак розмовляв, ноги моєї більше не буде в Сан-Лоренцо, а якщо хтось із моїх друзів спитає про Сан-Лоренцо, я пораджу їм триматись подалі звідси, чорт забирай! Може, вам потрібна ця картина на стіні, але, хай йому грець, писант, що її робить, — це найнахабніший, найзухваліший із сучих синів, якого ще світ не бачив!
Адміністратор зблід.
— Сер…
— Ну, чого мовчите? — сказав Кросбі, палаючи гнівом.
— Сер, це власник цього готелю!
72 Писантський Гілтон
Г. Лов Кросбі з дружиною покинули «Каса Мона». Кросбі обізвав цей готель «писантським Гілтоном» та зажадав оселитись в американському посольстві.
Таким чином, я залишився єдиним постояльцем у готелі на сто номерів.
Моя кімната була приємною. Вікна виходили, як і в усіх номерах, на бульвар імені Ста мучеників за демократію з виглядом на аеропорт Монсано та гавань Болівара. Будівля «Каса Мона» була схожа на книжкову шафу: глухі кам’яні стіни з боків
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Колиска для кішки», після закриття браузера.