Читати книгу - "Вигнанець і навчена відьма"

— Ні-ні! То вам подарунок. Я маю ще! — заявив гордо, і Чечелю не лишалося нічого, як прийняти й ще раз подякувати.

— Ну, Левку Дмитровичу, коли вже такі справи, нам із вами буде зовсім просто, — мовив він.

— Ви про що? — У голосі економа бринькнула підозріла нотка.

— Освічена людина. Займаєтеся літературною справою. Напевне не вірите в забобони. В усякому разі, навряд звинувачуєте у своїх бідах молоду панну Соколовську.

На лице Недільського лягла тінь смутку.

— Моя біда, Платоне Яковичу, — мій син. Найменший і тепер єдиний.

— Тепер?

— У нас із дружиною було четверо, — зітхнув він. — Донька, потім троє хлопчиків. Не знаю, чим ми прогнівили Бога, тільки всі старші, одне за одним, повмирали від хвороб ще дітьми. Жінка вже й на богомілля де тільки не їздила... Ніби з Микитою обійшлося, ми трусилися над ним, а як зрозуміли — минеться, дитина виросте здоровою, уже й не знали кому дякувати. Церкву ж бачили нашу? — Платон кивнув. — То ми збудували, нову. Справи в економії добре йдуть, тож пожертв на храми не бракує, знаєте-о. А бачте, панькали-панькали хлопця, воно боком і вийшло. Пізні діти, ще такі, як наші... Балувані, знаєте-о, пещені, і нема на те ради. В кого воно таке виросло? Тільки, — тепер у голосі почувся виклик, — Микита попри все мій єдиний син. Може, за розум колись візьметься. Як смажений півень у сраку, вибачте, дзьобне. Так кортить, аби дзьобнув, так кортить...

Чечель слухав, і йому ставало щиро шкода цього немолодого, не раз битого горем чоловіка. Він добре вів свої господарчі справи, шукав себе в творчості й пишався тим. Але син, єдиний, який лишився живим, радості батькам не приносив. Це перекреслювало всі здобутки, починаючи зі знаменитої економії. Та й Олесі недоросль устиг зіпсувати життя.

Ось і не вір у прокляття.

— Де зараз Микита?

— Не знаю, — чесно зізнався Недільський. — До родинної справи не тягнеться. До науки загалом — так само. Вчиться, як сам казав, із поваги до батьківських грошей, хоча де там повага, знаєте-о. — Економ помовчав. — Літо, вакації. Вештається то тут, то в Полтаві. Може загуляти й податися до Києва. Тато для Микити лише гаманець.

— І все одно ви любите сина, — нагадав Платон.

— Візьметься за розум. Ще маю надію. Раптом ця історія з Олесею чогось та й навчить.

— Давайте ближче до неї.

— Не хочу. Неприємно.

— Доведеться, — трохи натиснув Чечель. — Мор вашої худоби прямо з нею пов’язують. Повернулися, звідки почали. Не обійдете, будемо колом ходити, аж поки не кинете світло.

— Ви ж усе вже знаєте. — Чи Платонові здалося, чи економ йому дорікнув знаннями.

— Ніхто не знає всього, — зауважив філософськи. — Ваш погляд цікавить. Ну і з Микитою хотілося б переговорити.

— Про Олесю — не схоче. Він з батьками про неї не балакає. Каже: дівка сама до нього лізла. Пожалів нещасну.

— Так і сказав?

— І я повірив, знаєте-о! — раптом стрепенувся Недільський. — Боже збав, сина не виправдовую, він дуже погано вчинив із дівчиною. Та спробуйте, мосьпане, глянути на все з іншого боку. Дівка молода, квітне, самий сік — і треба ж, природою скривджена. Нікому не потрібна, сидить між болотами, рятує, як може, родовий маєток від занепаду. А Соколівка, шановний Платоне Яковичу... Ви ж звідти, бачили її. Там хазяїна доброго треба, яким покійний Степан, царство небесне, не був. Мед, бджоли, рідкісні рослини! А знаєте, що від того чужого пилку цілі рої в нього вимирали? Бджоли так само труяться, знаєте-о!

— Ми зараз не про ваших сусідів. До них вам, розумію, діла нема.

— Тепер уже є! — Дивакуватий сільський економ поступово зникав, голос і погляд Недільського ставали жорсткішими. — Люди подейкують, біда йде звідти, від кривої Олесі. Ще раз кажу — не схвалюю вчинків свого сина. Не можна гидити там, де живеш. І сваритися з сусідами також не вільно. Тільки чому панна Соколовська пішла не до нас, а на хутір до місцевої відьми?

— Ви ж матеріаліст. Не вірите у відьом.

— Баба Прокопиха багато корисного зробила, — парирував економ. — Я не вірю в чаклунів, не зважаю на забобони. Разом із тим визнаю: жінка, яку в наших краях за звичкою називають відьмою, має лікарський хист. Своїм здоров’ям саме Прокописі завдячує чимало не лише маньківських селян, а й соколівських. Та до неї з усієї округи ходять!

— Олеся пішла на хутір до Прокопихи не з болячками. З бідою.

— Аби навчитися, як свою біду посіяти на інших.

— Хтось не зважає на забобони, — нагадав Чечель.

— Факти, Платоне Яковичу, мають більше значення, ніж забобони.

— Нарешті. Давайте до фактів. — Платон розвернув правицю долонею догори, загнув великого пальця. — Ваш непутящий, розбещений надмірною, хай зрозумілою батьківською любов’ю і, даруйте на слові, дурноверхий синок не знайшов кращої забавки, як спокусити молоду сусідку. Яка лишилася в успадкованому маєтку, розгублена й самотня. — Він загнув указівного пальця. — Саме тому, що Олеся Соколовська почувалася позбавленою честі на людях, на очах у всіх, вона розгубилася ще дужче. Їй було соромно, вона не знала, що і як роблять у подібних випадках. Тому зважилася на дивний, з погляду раціональних людей, вчинок. Пішла до знаної в окрузі знахарки, аби та навчила її відьомства. Припускаю, Прокопиха передала Олесі якусь дрібку тієї науки. — Загнувся середній палець. — Чутки про це пішли раніше, ніж скривджена вашим сином Олеся Соколовська привселюдно, у неділю біля тутешньої церкви, облаяла Микиту. До речі, ваш син справді зібрався до шлюбу?

— Нарешті маю надію, що візьметься за розум. — Недільський глянув на Платонову руку. — Дівчина з дуже гарної полтавської родини.

— Так чому ж він не з нареченою?

— Батьки повезли її на води в Баден-Баден.

— А про Олесю синова наречена знає?

— Після того випадку біля церкви — звісно. Микита переконав її, що Олеся несповна розуму від ревнощів.

Економ пояснив усе так спокійно, ніби йшлося про звичайну, буденну справу. Милий люб’язний поміщик, чиїм дозвіллям були літературні вправи, зник остаточно. Чечель укотре переконався — попри чималий досвід поліцейської роботи може помилятися в людях. Зовнішність оманлива, як і манери.

— На коли