Читати книгу - "Засвідчення"

тут витала, як у соборі, й ніби науковий відділ репетирував таке видовище: було стільки ж повітряних шлюзів. Тут мала б грати етерна, небесна музика, світло пронизувало повітря, і в деяких променях Керманич міг розрізнити окремі стрибучі порошинки, а деякі арки й опорні стіни огортали помешкання містично-неосяжним почуттям, яке дедалі підсилювалося високими склепіннями.

— Це моє улюблене місце у Південному Окрузі, — сказав йому Вітбі; обличчя проглядало крізь прозорий шолом. — Тут відчуваю спокій і безпеку.

Значить, в інших куточках будівлі він відчуває небезпеку? У Керманича ледь не злетіло з язика це запитання до Вітбі, але він відчув, що робити цього не слід, бо зруйнує настрій. Він бажав би чути в навушниках свою неокласичну музику для повного ефекту, але все одно виникали враження, схожі на дивну млість.

Він, Вітбі та Ґрейс виступали у своєму земному космосі неначе віддалені божества, що йшли краєм божественних обранців. Навіть попри масивність костюмів, легка вага тканини нібито й не торкалася шкіри, і він відчував плинність, от наче гравітація тут працювала по-іншому. Від костюму невиразно тхнуло сумішшю поту і м’яти, але Керманич намагався ігнорувати це.

Ряди зразків розросталися та поширювалися, цей ефект підсилювався дзеркалами, які оздоблювали роздільні стіни між кожною залою. Кожний різновид рослини, шматків кори, бабок, висушених лисячих тушок і мускусних щурів, послід койотів, тріска старого барила. Мох, лишайник і гриби. Колісні шпиці та осклілі очі деревних квакш, які сліпо втуплювалися у нього. Він очікував на щось подібне до Франкенштейнової лабораторії з двоголовими телятами у формальдегіді та якимсь жасним слугою-горбанем, що шкутильгає між цими експонатами, випереджаючи показ поясненням і змальовуючи все це незбагненним буайбезом із добрих намірів і виявами іманентно поганої вдачі. Але це був просто Вітбі, і це була просто Ґрейс, і в соборі ніхто з них не відчував потягу будь-що пояснювати.

Аналіз, який отримали вчені Південного Округу, охоплював зразки за останні шість років, привезені учасниками експедиції X. 11.D; він не виявив у Нуль-зоні жодних слідів людської токсичності. Не залишилося жодних слідів. Не було важких металів. Не було ні промислових, ні сільськогосподарських забруднень і стоків. Не було пластику. Це було просто неможливе.

Керманич зазирнув у двері, які щойно відчинила йому заступниця директорки.

— Ось і ви, — мовила вона, безглуздо, на його думку. Але ось і він, у головній залі, з навіть вищою стелею і більшою кількістю колон, споглядає нескінченні ряди за рядами полиць, розташованих усередині довгого, але й досить широкого помешкання.

— Тут чисте повітря, — сказав Вітбі. — Можна очманіти просто від самого кисню.

Жоден зразок ніколи не виказував і сліду порушень: нормальні клітинні структури, бактерії, рівні радіації, які бодай колись застосовувалися. Але Керманич побачив і декілька дивних коментарів у повідомленнях кількох запрошених учених: ці науковці пройшли перевірку на безпеку і приїжджали сюди досліджувати зразки, навіть бувши необізнані з контекстом. Сутність цих коментарів полягала в тому, що, коли вони відривалися від мікроскопа, зразки змінювалися; а коли знову дивилися на них у мікроскоп, то ці предмети знову повертали собі нормальний вигляд. «Ось і ви». Керманичеві під час побіжного погляду, кинутого на це величезне звалище предметів, яке відкрилося йому, здалося, що то кунсткамера: висушені панцирі жуків, крихкі морські зірки та інші речі у слоїчках, пляшках, мензурках і скриньках різного розміру.

— Чи намагався хтось з’їсти котрийсь із цих зразків? — спитав він у Ґрейс. Якби хтось пожер цю невмирущу рослину — Керманич був певен, що вона ніколи б не повернулася.

— Ш-ш-ш, — цитькнула вона, так ніби вони були в церкві, і він занадто голосно розмовляв, чи хтось йому зателефонував на мобільний. Але він помітив, що Вітбі позирає на нього жартівливо-насмішкуватим поглядом, схиливши набік голову в шоломі. Невже Вітбі добирав і куштував ці зразки? Попри свій жах і страх?

Паралельно з цією думкою випливло знання, що ні Сью, ні інші не-біологи ніколи й у вічі не бачили собору зразків. Цікаво: що вони могли б вичитати у зваляних кудлах здохлого африканського болотяного хом’яка, чи в порожніх скляних очах луня польового, його вигнутому дзьобі? Які шепоти чи висловлювання здатні виразити всі несподіванки поперечного розрізу деревного моху чи кипарисової кори? Які візерунки можна знайти у гілках або в листі?

Це надто абсурдна думка, аби вбрати її в слова — принаймні доки він тут зовсім нещодавно. Або, може, коли зістариться на цій роботі, ким він буде: щасливчиком? Чи нещасливчиком?

От і він.

Коли заступниця директора причинила двері і всі подалися до іншого бокового вівтаря собору, Керманичу довелося прикусити великий палець, щоб стримати напад хихотіння. Перед ним промайнуло видіння, як зразки починають витанцьовувати за цими дверима, звільнені від жахливих кайданів людської уваги. «Наша банальна, смертоносна фантазія», як висловилася біологиня в рідкісну мить не під конвоєм, а в розмові з директоркою ще до початку дванадцятої експедиції.

Пізніше, у коридорі з Вітбі, трохи виснажений досвідом:

— Це і є та кімната, яку ви хотіли, щоб я побачив?

— Ні, — відповів Вітбі, але не пояснив.

Невже він образив цього чоловіка попередньою відмовою? Навіть якщо ні, Вітбі явно відкликав свою пропозицію.

Проблиски містечок, які тепер мелькотіли у заростях пуерарії й виноградних лозах, повитих мохом: давно занехаяні поля для міні-гольфу на піратську тематику. Он зелений лужок для гольфу, похований під листям і багном. Половини палуб корсарських кораблів змістили ракурси, божевільні крени, мовби чиясь хвора фантазія, ніби з рослинного моря, щогли тріснули під прямим кутом і зникають у пітьмі, бо задощило. Поблизу розвалена заправка, розсипається на очах, дах — провалений вузлуватими гілками, тротуар так пробито колючими корінцями, аж він розсипався на просякнуті водною стихією шматочки, що текстурою і щільністю нагадували темно-брунатних розкислих домовичків. Нечіткі поодинокі обриси хатинок і двоповерхових будівель у просвітах дерев доводили, що до евакуації тут жили люди. Так близько до межі навряд чи щось порушили, і тому ці занедбані місця могли були зруйновані хіба що природними процесами за десятиліття дощових потоків і розпаду.

Останній ривок до межі. Вітбі гнав машину все вниз і вниз, під укіс, і раптом Керманич переконався, що вони спустилися нижче рівня моря. Та ось наблизилися до низького хребта, де приліпилися казарми кольору хакі та офіційніша зовні цегляна будівля для армійського командування й управління, а також місцевого аванпосту Південного Округу.

Відповідно до лабіринтної ієрархічної схеми, подібної до кількох товстенних змій, які спаровуються одна з одною, Південний Округ тут перебував під юрисдикцією армії, і,