Читати книгу - "Засвідчення"

той маяк, який відволікав їх від топографічної аномалії, маяк, що здавався єдиною гарантією надання безпеки. Можливо, Чіні навіяв сам собі цю своєрідну оповідку про казочку, але Керманич сумнівався, що це бачила директорка, а чи й біологиня з її частковою втратою пам’яті.

— Господи Ісусе, ото довга їзда, — сказав Чіні, помовчавши.

9. СВІДЧЕННЯ

Урешті-решт вони згадали і мишу в кімнаті, коли зустрілися з приводу тієї стіни за його дверима.

— А як щодо цієї миші, цієї рослини? — наполягав Керманич, щоб побачити, чи відреагують вони. — Це теж пам’ятники?

Рослина і миша досі лишались у горщику, ще не вистрибуючи звідти і не вчіплюючись їм у горлянки, хоча Сью протягом усієї цієї зустрічі не зводила приголомшеного погляду з посудини. Вітбі, навіть якщо з першого погляду й упізнав, дивився мов кіт, ладний стрибнути будь-якої миті, звідки завгодно, хай-но з’явиться найменший натяк на загрозу горщику.

— Ні, не зовсім, — зізналася Ґрейс після павзи. — Вона намагалася її вбити.

— Що?

— Вона не вмирає. — Ґрейс вимовила це з презирством, нібито руйнуючи звичний порядок речей: не диво, а кривда.

Заступниця директора примусила Вітбі розпочати резюме з описів, від яких мороз по шкірі: спроб знищення, куди входили удари кинджалами, ретельне спалювання, позбавлення грунту й води, підселення паразитів, узагалі кидання напризволяще, еманацію несприятливих вібрацій, словесне і фізичне насильство, та багато ще чого. Деякі з цих засобів Вітбі озвучив з маніакальною енергією.

До Центру пересилали назад газетні вирізки, і, можливо, нині вчені працювали над розгадкою таємниці рослини. Але Центр не надсилав жодної інформації, і нічого, хоч би що робила директорка, не могло вбити цієї рослини, навіть замикання її в шухляді. Одне хіба: хтось жалів рослину й поливав її, можливо, навіть запхнув здохлу мишу як компост. Керманич підозріливо позирав і на Вітбі, й на Ґрейс. Думка про те, що хтось із них виявився милосердним, викликала в нього трохи тепліші почуття.

Тут вступила Сью:

— Вона взяла її з кімнати для зразків, гадаю. Це спочатку могло бути із Нуль-зони. Звичайнісінька, дуже поширена рослина, хоча я не ботанік.

Тоді, не вагаючись, веди нас до кімнати для зразків.

Але Сью як лінгвіст не має туди допуску.

За кілька миль від межі змінився ландшафт, і Вітбі довелося вповільнити їзду до десяти миль за годину, бо дорога дедалі звужувалася і ставала зрадливішою. Темні сосни та болотяні плями поступилися своєрідному субтропічному незайманому лісу. Поки джип перетинав кілька дерев’яних містків над плутаниною струмків, Керманич бачив закручені знаки питання різьблених папоротей і надзвичайно густі зграї тендітних чорнокрилих одноденок. Запах землі, вологий та в’їдливий, перетворився на щось подібне до папороті: натяки на свіжість, що виникали завдяки густому листяному склепінню. Вони, як він розумів, прокладали собі шлях краями величезної карстової вирви, різновиду «топографічної аномалії», яка створила зовсім інше довкілля та середовище проживання. Карстові вирви у парках цього району були улюбленим місцем підлітків, й іноді після Гедлі, з по-шахрайськи здобутими шестибанковими упаковками дешевого пива, молодь прямувала сюди на рандеву з дівчатами. Ці вирви, які він пам’ятав, були звалищами залишків розчавлених пивних банок і розсипаних упаковок від презервативів. Це того типу місце, за яким пильнує поліція, бо рідко вихідні тут минають без бійки.

А ось більше диво — білі кролі, яких можна було побачити тут: вони моторно стрибали краями басейнів стоячої води та буролистою сирою місцевістю, де швидко утворюється перегній, і з доісторичних часів ростуть червоносмугі гриби.

Це й спонукало Керманича урвати один із монологів-заїкань Чіні:

— Чи це ті, про яких я думаю?

Чіні, відчувши полегшення, що Керманич озвався:

— Так, це справжні наслідки експерименту. Ті, що втекли. Вони розмножуються… ну, як кролі. Були зусилля їх винищити, але й на це пішло безліч ресурсів, тож ми просто пустили це на самотік.

Керманич стежив за переміщеннями одного білого звіра, більшого за його кревняків, — чи більшої за інших, якщо то кролиця: той намагався взяти вищий пілотаж у нескінченних стрибках і смиканнях. У цих сягнистих рухах був якийсь виклик. Або Керманич просто приписав цій тварині якісь почуття, а от іншим кролям приписав виняткову ригідність і пильність?

Вітбі несподівано кинув фразу:

— У цих кролів по три повіки і нездатність блювати.

На мить Керманич, злякавшись, що Вітбі заговорив, надав цьому судженню більшої ваги.

— Знаєте, це гарне нагадування про впокорення, — промовив Чіні тоном буркотливого парового катка, який прокладає дорогу по тілу Вітбі, — про те, що краще бути впокореним. Досвід упокорення. Щось таке.

— А що, коли деякі з них — повернені? — спитав Керманич.

— Що?

Керманич подумав, що Чіні розчув, але все одно повторив запитання.

— Ви маєте на увазі межу — що вони її перейшли та звідти повернулися? Ну, це було би злецько. Це був би жах. Бо ми знаємо, що вони досить далеко розплодилися. Якраз найжиттєздатніші. І, як це трапляється, деякі покинули зону стримування, їх відловили заповзяті зухи та попродавали у зоомагазини.

— Отже, ви кажете, це можливо: деякі продукти вашого експерименту, якому вже п’ятнадцять років, мешкають у людей удома? Як хатні тварини? — здивувався Керманич.

— Я не ставив би цього питання отак прямо, але сутність, мабуть, правильна, — зізнався Чіні.

— Дивовижно! — єдиний коментар, який вичавив із себе приголомшений Керманич.

— Не зовсім так, — чемно, але твердо відповів Чіні, відкинувшись назад. — Так створено світ. Або принаймні так тут скрізь буває в інвазійних видів. Керуючись тими самими мотивами, можу продати вам пітона з моторошного півострова.

Кількома секундами опісля Вітбі вибухнув фразою — найдовшою за всю поїздку:

— Є й кілька біло-брунатних — це нащадки білих кролів, що спарувалися з тутешніми болотяними кролями. Ми звемо їх Спеціальними Межовиками, а солдати їх стріляють та їдять. Але не чисто-білих — не думаю, що це має сенс. Нащо взагалі когось із них стріляти?

А чом би їх усіх не перестріляти? Навіщо їсти будь-кого з них?

П’ятдесят тисяч зразків скніли у довгих помешканнях, з яких складався другий поверх у лівому крилі U-подібної будівлі, куди вів прохід до автостоянки. Вони пішли туди ще до ленчу, лишивши Сью на самоті. Їм довелося вбратися в білі біозахисні костюми з чорними рукавичками, тож Керманич справді надягнув ті версії рукавичок, що так збивали його з пантелику в науковому відділі. І наразі це було його відомстою — занурити руки в них і зробити своїми маріонетками, хоча й муляло відчуття гуми.

Атмосфера