Читати книгу - "Мандрівний замок Хаула"

— Так. У мене мало серце з грудей не вискочило від цього. Ходімо додому. Годі вже з мене цього заклинання.

Чоботи вони шукали хвилин двадцять. На думку Софі, це було просто чудо, що вони взагалі їх знайшли.

— А знаєте, — промовив Майкл, коли вони понуро пленталися темними вулицями Портхавена, — я ніколи не зможу виконати це заклинання. Воно для мене занадто складне. Доведеться запитати Хаула. Ненавиджу здаватися, але зате нарешті від Хаула можна буде хоч чогось домогтися: адже Летті Хаттер піддалася на його залицяння.

Софі це нітрохи не втішило.

Розділ десятий,

у якому Кальцифер обіцяє Софі зробити натяк

Судячи з усього, Хаул повернувся, поки Софі та Майкл були поза домом. Він вийшов із ванни, коли Софі смажила на Кальциферові сніданок, і граціозно сів у крісло, такий причепурений, що аж осяйний. Хаул пахнув жимолостю.

— Люба Софі, — заговорив він. — Ви, як завжди, мали багато справ. Зізнайтеся, ви ж і вчора весь день тяжко працювали, незважаючи на мої поради. Навіщо ви зробили витинанку з мого найкращого костюма? Я просто по-дружньому запитую, з цікавості.

— Позавчора ви забруднили його своїм жахливим слизом, — нагадала Софі. — От я його й перешиваю.

— Але я і сам це можу, — сказав Хаул. — Здається, я вам показував. Я навіть можу зробити для вас пару семимильних чобіт, якщо ви скажете мені ваш розмір. Що-небудь практичне, наприклад, із коричневої телячої шкіри. Просто жах, як воно іноді буває: робиш крок на десять з половиною миль — і влучаєш точнісінько в коров’ячу ляпку.

— Це могла бути і бичача ляпка, — зауважила Софі. — Насмілюся припустити, що ви знайшли на них навіть і баговиння. Особа мого віку не може подовгу засиджуватися на одному місці.

— Але ви потрудилися навіть більше, ніж я припускав, — здивувався Хаул. — Бо я готовий заприсягнути, що коли вчора мені трапилося на мить відвести погляд від чарівного личка Летті, я бачив, як з-за рогу вистромився ваш довгий ніс.

— Пані Ферфакс — друг нашої сім’ї, — сказала Софі. — Звідки мені було знати, що ви також там будете?

— У вас є інтуїція, ось звідки, — відповів Хаул. — Від вас ніщо не сховається. Якби мені довелося залицятися до дівчини, яка живе на айсбергу посеред океану, рано чи пізно — і радше рано, ніж пізно, — я, піднявши голову, побачив би, як ви проноситеся над нами на мітлі. Щиро кажучи, наскільки я вас тепер знаю, я був би навіть розчарований, якби не застав вас — навіть якби опинився на айсбергу — у себе над головою.

— А що, і сьогодні теж ви збираєтеся на айсберг? — парирувала Софі. — Судячи з того, як учора виглядало личко Летті, біля неї вас більше ніщо не тримає!

— Ви несправедливі до мене, Софі, — промовив Хаул глибоко ображеним голосом.

Софі підозріло скосила очі. У відблисках червоного самоцвіту, що висів у Хауловому вусі, його профіль виглядав сумним і благородним.

— Минуть роки, перш ніж я покину Летті, — сказав він. — А насправді я йду, бо сьогодні мені треба знову побачитися з королем. То що, ви задоволені, пані Нишпорко?

Софі не змогла би сказати, чи повірила бодай одному його слову, хоча після сніданку Хаул справді вирушив у Кінгсбері: ручка була повернута вниз червоним. Від Майкла, який спробував розпитати його про загадкове заклинання, Хаул відмахнувся. Майкл, оскільки він, як з’ясувалося, не мав що робити, теж пішов — сказавши, що раз так, то він навідається до Цезарі.

Софі залишилася сама. Вона так і не повірила тому, що Хаул говорив про Летті, але їй і раніше доводилося помилятися в ньому: врешті-решт вона знала про нього тільки те, що їй розповіли Майкл і Кальцифер. Отож Софі зібрала всі блакитні трикутнички і з почуттям провини взялася вшивати їх назад у срібну сіть — усе, що залишилося від костюма.

І коли хтось постукав у двері, Софі аж підскочила, бо вирішила, що це знову Опудало.

— Портхавенські двері, — оголосив Кальцифер, блискаючи пурпуровою усмішкою.

Отже, все гаразд. Софі пошкутильгала до дверей і відчинила їх, повернувши ручку синім донизу.

Назовні виявився візок. Хлопчина років п’ятнадцяти, який сидів на козлах, хотів би знати, чи нема у пані відьми чогось такого, щоби підкови весь час не губилися.

— Зараз гляну, — сказала Софі і зашкутильгала до вогнища. — Що робити? — пошепки запитала вона.

— Жовтий порошок, четвертий слоїк на другій полиці, — прошепотів у відповідь Кальцифер. — У цих чарах головне — вірити, що вони подіють. Як віддаватимеш, гляди, щоби мала впевнений вигляд.

Софі відсипала жовтого порошку на квадратний клаптик паперу — так, як це робив Майкл, гарненько склала його і пошкутильгала до дверей.

— Ось, прошу, хлопче, — сказала вона. — Підкови триматимуться міцніше, ніж якби їх прибити сотнею цвяхів. Чуєш, конику? Тобі увесь рік не треба буде йти до коваля. З вас пенні. Дякую.

День видався гарячий.

Софі довелося відкласти шиття і продати, з допомогою Кальцифера, чари для прочищення стічних труб, чари для розшукування кіз і чари для варіння доброго пива.

І тільки раз вона мала трохи клопоту з клієнтом, який гупав у двері в Кінгсбері. Софі повернула ручку червоним донизу і побачила за дверима розкішно вбраного хлопця, ненабагато старшого за Майкла.

Білий як полотно, весь спітнілий, він стояв на порозі й у розпачі заламував руки.

— Пані чарівнице, заради всього святого! У мене завтра на світанку дуель. Дайте мені що-небудь, щоб я точно переміг. Я заплачу, скільки забажаєте!

Софі озирнулася через плече на Кальцифера, однак той почав корчити гримаси, що мало означати: готових таких препаратів немає.

— Це було б нечесно! — суворо сказала Софі. — І взагалі, дуелі — це погано!

— Тоді дайте що-небудь, щоби було по-чесному! — заблагав хлопчина у відчаї.

Софі глянула на нього уважніше. Він був іще майже зовсім малий (такий собі навіть не юнак, а юначечок) і смертельно наляканий. У нього був характерний зневірений вигляд людини, якій завжди в усьому не щастить.

— Піду подивлюся, чи щось вдасться зробити, — сказала Софі. Вона зашкутильгала до полиць і переглянула слоїчки. Один із них, позначений «КАЄННСЬКИЙ ПЕРЕЦЬ», здався їй найпривабливішим. Софі насипала на квадратик паперу чималу купку. Череп вона переставила ближче.

— Адже ти знаєшся на таких речах краще за мене, — шепнула вона.

Хлопчина нетерпляче зазирав з-за дверей. Софі взяла ніж і поводила ним над купкою перцю, сподіваючись, що це хоч трохи схоже на магічні паси.

— Ти маєш зробити так, щоби двобій був чесним, — пробурмотіла вона. — Чесним. Зрозумів?

Загорнувши перець у папірець, Софі пошкутильгала до дверей.

— Перед дуеллю треба висипати цей порошок у повітря, — наказала вона. — Тоді ти матимеш стільки ж шансів, скільки й твій суперник. Після цього тільки від тебе залежатиме, переможеш ти чи ні.

Юначечок сповнився такої вдячності, що спробував тицьнути