Читати книгу - "Таємниця Квітки Життя, Вероніка Вієрі, Михайло Мішин"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Він повільно пішов уперед. Хлопцю здалося, що піщинки якось неприємно хрумтять під ногами. Кожен свій крок Артур чув у тиші. І кожен був тепер недовірливо-обережним. Але сила, що рухала ним, все ж спонукала діяти.
- Якась халепа точно є і тут, але яка? - встиг подумав Артур.
А вже в наступну мить ноги до колін загрузли в пісок. Він спробував витягти одну на поверхню. Та лише поворухнув нею, як загруз ще більше. Артур завмер. Ледь дихаючи, прислухався до свого тіла і відчув, що поволі, але невпинно спускається все нижче. Немов до ніг чиєюсь невидимою рукою було прив’язано гирі.
Хлопець зрозумів, що провалювався глибше від найменшого поруху. Невпинно і невідворотно його затягувала піщана пастка.
- Та що ж це таке! - вигукнув він і відкинув назад смолоскип.
Артуру вдалося розвернутись впівоберта, але від різкого руху його затягнуло вже до поясу. Хлопець ліг зверху на пісок і намацав руками тверду поверхню, на якій нещодавно стояв. Потім, спираючись на тверду опору долонями, почав повільно й обережно всім тілом вибиратися з пастки. Спочатку підтягнув ближче тулуб, потім одну за одною витяг ноги, намагаючись не загубити взуття. Ще трохи - і він був врятований.
- Просто дивом вибрався, - думав Артур, витрушуючи пісок із взуття й обтріпуючи від нього одяг. - Ну і підступний же цей Дух Печер. Що не крок - то влаштована ним халепа. Хто б міг подумати, що у печері можна натрапити на сипучі піски!
І ось Артур, випроставшись, стояв осторонь своєї пастки.
Вже зрозуміло було, що по поверхні пройти годі було й думати.
- Отже, Дея знову мала рацію! Не все те несправжнє, чого не можна побачити. Така собі непоказна проста печерка, тільки із сипучими пісками, - подумав Артур, намагаючись затамувати прикре роздратування. - Що ж робити? Треба ж просуватися вперед!
Не було нічого, що могло б стати в пригоді. Кам’яні стіни, стеля та пісок під ногами.
- Дороги іншої немає. Як бути? - запитував він сам себе.
Тримаючись за руків’я меча, він ходив зі сторони в сторону.
- Виступів на стінах немає, по ній ніяк не переберешся. Міст із каміння тут не допоможе. У мене ж нічого і немає з собою, лише факел і меч.
Ідея зблиснула зненацька:
- Меч! А якщо спробувати крізь нього пропустити енергію такої сили, що вона розжарить пісок до перетворення його в скло? - згадав лекцію з алхімії Артур.
Але ж якої потужності має бути промінь, щоб це спрацювало!
Артур прилаштував смолоскип у тріщину у стіні.
- Іншого виходу немає, тож у мене повинно все вийти, - підбадьорив себе хлопець, витягаючи меч.
Хлопець добре розумів, що тепер ворогом був не монстр. Цей підступний сипучий пісок ні поранити, ні знешкодити було не можна. Щоб промінь зміг розплавити його, необхідний був імпульс набагато потужніший, ніж тоді, коли він підпалив дах на будинку Алессіо.
Якийсь час він концентрував всю свою увагу й внутрішню силу там, де зосереджувалась потрібна зараз енергія. Це місце знаходилось біля серця, у центрі грудей. Коли Артур відчув в грудях вогненну розжарену кулю, він взяв меч обома руками. Спочатку тонким гарячим потоком, а потім все сильніше енергія потекла з грудей у руку, а з руки - у вістря меча. Фіолетовий промінь засяяв з небувалою досі яскравістю. Пісок почав шипіти й слідом за променевою доріжкою став набувати червоного кольору.
Та на цьому і все. Він так і залишився все ж сипучим розжареним піском.
- Цього не достатньо, - з прикрістю констатував Артур і зупинився. - Хоча здається, що я зараз зробив усе, що міг. І я точно знаю, що енергія пішла потужніша, ніж зазвичай. Та для перетворення піску в скло її концентрація замала, - зрозумів він.
Навколо була повна тиша. І в цю мить хлопцю здалося, що ця піщана печера перетворилася на пустелю. Печера мовчки споглядала за юнаком, що захотів приборкати її.
Артур спробував зосередитись.
- Мені потрібно сконцентрувати силу ще дужче. Та я і минулого разу зробив усе, що міг. Чого мені бракувало? - міркував хлопець.
І в пронизливій тиші він раптом відчув, як сумнів холодом і втомою почав прокрадатися у серце:
- Я щось роблю не так? У чому моя помилка? Невже у мене нічого не вийде? - наступна підступна думка, мов тонка довга голка, пройшла наскрізь його свідомість.
Слідом надійшло почуття самотності, яке він вперше гостро відчув, коли померла мама.
І тут добрим дивом спливли в пам’яті слова вчителя, які він сказав, намагаючись підтримати Артура у той день: “Коли навколо настає темрява, важливо, чи зможе у цей час зійти сонце у тобі?”
Артур отямився. Він немов зупинився за крок від внутрішньої прірви.
- Та що це зі мною?! Хіба я не сам рвався сюди? Переконував Дею, що готовий до всіх випробувань і до зустрічі з духом? - запитав він сам себе.
Як палко прагнув Артур довести батьку, що здатен на справжні вчинки, що вартий довіри й власного вибору у житті! І саме тепер він має довести, що це справді так.
- Хіба я можу здатися тепер?! Хіба доля багатьох беззахисних жителів міста не варта тепер всіх моїх зусиль?! - у душі хлопця спалахнув гнів на свою хвилинну слабкість.
Артур відразу відчув, як серце немов розширилось і забилося швидше. Тепло від нього пішло по грудях і по всьому тілу. А разом із ним нова світла сила почала наповнювати його. Він випростався, усвідомлюючи тепер, як сходить у ньому Його Сонце. Артур почув, як вогняна куля енергії у грудях наповнюється силою і могутністю того Сонця.
- Важливо те, що я вірю в себе! - раптом вголос сказав він.
Здавалось, що слова, які прозвучали серед печерної тиші, заповнили її. А Артур, як ніколи раніше, відчув свою готовність дати відповідь виклику долі.
І від цього енергетична куля, перетворилась у вогняний потік нечуваної раніше потужності, який спустився знов крізь руки у меч. Меч засяяв і завібрував з такою силою, що від доторку променя пісок почав перетворюватися на лаву. Розжарені піщинки ставали ніби в’язкими й сплавлялися між собою. Колір їх поступово ставав помаранчевим. А фіолетовий промінь меча Артура тепер мав новий червонуватий відблиск.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Таємниця Квітки Життя, Вероніка Вієрі, Михайло Мішин», після закриття браузера.