Читати книгу - "Щоденник однієї зради, Еміліос Солому"

30

Однак усе, що він собі понавигадував по дорозі, пішло за вітром. Він повісив носа, уникав дивитися на неї, почав затинатися та плутати слова. Дружина затулила долонями обличчя. Її плач практично не було чутно, лише окремі схлипування. Вона відштовхнула його в безпомічній спробі наблизитися до неї. Це ж треба, додумався зараз спробувати втішити її обіймами?!

— Не чіпай мене! — ричала вона, попереджувально виставивши перед собою руку; заплющивши очі, так, наче самий його вигляд викликав у неї огиду, а він перетворився на якесь із жахливих істот, добре знаних грецькій міфології.

Зрештою, вона не втрималася й обсипала його нечуваними прокльонами. Кожне з цих слів було свіжою раною на скривавленій душі. Це й не були слова, а удари ножом. Увесь цей час він грав у свої брудні ігри в неї за спиною, зраджував її і мов хлопчик годував своїми казочками через страх прийняти правду. Боягуз! А вона ж в останні дні повірила... Яка нечиста сила змусила її сприймати все за чисту монету й перетворитися на посміховисько?.. Вона знов розридалася, згребла в оберемок одяг, запхала у валізу й зробила крок у напрямку до дверей.

Він підскочив і схопився за засув.

— Куди ти зібралася?

— Пусти. Задихаюся!

— Благаю, Маріє, перебудь тут до завтра. Не влаштовуй скандал!

— Тебе лише це цікавить? Щоб нічого ніхто не сказав про твоє добре ім’я? А я? На мене тобі начхати! — вигукнула вона й вибігла надвір.

Марія отямилася лише в таверні кира Анестиса. Той сидів поруч і намагався її заспокоїти, пропонуючи ковтнути води.

— От лихо... Та що ж з вами сталося таке? — занепокоєно по черзі запитували хазяїн таверни та його дружина кира Анньо.

— Нічого... нічого, — крізь сльози повторювала Марія.

Під очима в неї від ридань уже утворилися темні кола, сльози давно змили блакитні тіні, обличчя набуло хворобливого сірого кольору. Коли вона трохи заспокоїлася, попросила господарів знайти їй кімнату на ніч. Кир Анестис сказав, що інших кімнат, крім пансіону, на острові нема. Усе доступне житло орендували археологи, але, певно, він зможе щось придумати. У таверні є невелика підсобка, вони з дружиною постеляться там, а вона піде до їхнього будинку. І ніяких відмов він чути не хоче!

Потім прийшов Дукареліс, марно стукав у двері, та ніхто йому не відчинив. Увесь вечір з Марією просиділа кира Анньо. Вона благала її не руйнувати шлюб; доню, жінка має миритися, така вже наша доля. Не повинен один випадок чоловічої недоумкуватості зруйнувати їхнє життя. Той уже прибіг каятися, тож хай вона прийме його назад.

Марія не проронила за цей час ані слова, сиділа з червоними від сліз очами. Перед її поглядом проходило все попереднє життя. Студентство, економічна скрута, період диктатури чорних полковників, коли він співав їй «Чорна коса й очі, лагідні, мов квіти в мого кохання, що в серці живе»[23], участь у підпільних студентських групах, діяльність яких не виходила далі кімнат, де вони збиралися.

Наступного дня Дукареліс з’явився ні світ ні зоря і несміливо спробував ще раз до неї підступитися й просити вибачення. На цей раз двері перед ним відчинилися. Вона дивилася на нього з дзеркала, згорнувши руки наче крила на грудях, як у жінок на кікладських статуетках. Крізь вікно скоса в кімнату било сонячне проміння, у густому світлі якого клубочилися частки пилу. Нарешті вона відчула його присутність і могла знову грюкнути дверима перед носом, але не зробила цього. Це підбадьорило його.

— Маріє, — почав він, видихнув і нерішуче зупинився на порозі, — будь розсудливою! Це була хвилинна слабкість. Кожен може оступитися. Спробуймо не руйнувати те, що будували стільки років? Чорт забирай, я ж знаю тебе змалку...

Вона різко повернулася в його бік і подивилася прямо в очі. У її погляді бриніла ненависть, огида, знецінення, потроху від усього. Мішки під очима.

— У мене таке враження, що ми вже давно не живемо як подружжя, але я все не могла цього збагнути. Ти дозволяв увесь цей час мені жити в облуді та лицемірстві.

— Ні, неправда... — спробував захиститися Дукареліс.

Вона обірвала його:

— Якщо тобі потрібна свобода, я не перешкоджатиму й подам на розлучення...

— Я не хочу, — видихнув Дукареліс, — я не хочу розлучатися з тобою.

— Раніше про це слід було думати! І справді, скільки часу все це коїться за моєю спиною?

Дукареліс сполотнів. Зіщулився, безсило опустивши руки. Подивився собі під ноги, потім через вікно на вузький хідник. Зробив один-два кроки в кімнату й промимрив:

— Останні три тижні.

Обоє замовкли, кожен дивився у свій бік. Кожен перебував у своєму світі, в іншій галактиці. Два світи, що розташовані поруч, але кожен ігнорує існування іншого. Першим перервати мовчанку вирішив Дукареліс.

— Маріє, дай мені ще шанс. Я спіткнувся... Хвилинна слабкість...

Вона знову глянула йому в очі.

— Дати другий шанс? Ну, добре, просто зараз іди й вижени ту іншу зі своєї команди, і я дам тобі шанс. Нумо, не зволікай, корабель незабаром відходить...

Дукареліс закляк на місці. У глибині душі він уже ні на що не розраховував. Але ж ось замріяла слабенька, проте надія. У ту мить він був цілком відвертий, ні, він не хотів розлучатися. А ще його лякав галас, що може здійнятися на острові. Як, утративши обличчя, він продовжуватиме розкопки? Дружина стояла навпроти, уперши руки в боки. Чекала...

Він опинився в пастці, наче якась гігантська клешня підхопила його й пожбурила у вир розбурханого моря. Йому здавалося, що він потрапив під мікроскоп і його розглядають, рахують вдихи і видихи, рухи, перепади настрою. Неначе якийсь ентомолог оглянув його, визначив клас і вже готується пришпилити невидимою голкою в коробці. Він знову не міг збагнути, куди потрапив. Та перед ним і далі не було нікого іншого, крім дружини. З мішками під очима від сліз, скуйовджений волоссям, блідою шкірою. З плоті та крові — і вона вимагала відповіді.

— Але... зараз... не вийде, — промимрив він. — Лише ж два тижні лишилося. Завершимо роботи і я її прожену, от побачиш. Не влаштовуймо спектакль; ми ж станемо посміховиськом! Почекай трохи!

Марія Дукарелі іронічно посміхнулася.

— Поводься, нарешті, як чоловік, а не