Читати книгу - "Дев’ять життів Крістофера Чанта"

— Отакої! — сказав Флавіан хвилюючись, що не зумів втримати інтерес свого учня. — Я знаю, ми вийдемо в сад і будемо вивчати властивості рослин. Ця частина відьмівського ремесла може вам більше сподобатися. 

Отож вони спускалися в сад, у вологий сірий день. Це було таке літо, яке більше скидається на зиму, ніж сама зима. Флавіан зупинився під величезним кедром і запропонував Крістоферові пригадати старовинні перекази про кедровий ліс. Насправді Крістоферу було цікаво почути, що кедр був частиною поховального багаття, із якого відродився Фенікс, але він не збирався виказувати свого інтересу Флавіанові. 

Поки Флавіан говорив, очі Крістофера впали на окремий зруйнований шмат Замку, але він знав: якщо запитає про нього, Флавіан тільки й скаже, що замовляння відвернення вони вивчатимуть наступного місяця — і це навело його на думку про дещо інше, що він хотів знати. 

— Коли я вивчатиму, як прикріпити чиїсь ноги до місця? — запитав Крістофер. 

Флавіан скоса зиркнув на нього: 

— Ми не будемо вивчати магію, яка впливає на інших людей, аж до наступного року, — сказав він. — Ходімо до лаврових кущів і пригадаймо щось про них. 

Крістофер зітхнув, ідучи за Флавіаном до великих лаврів поруч із дорогою. Міг би здогадатися, що Флавіан не збирається вчити його нічому важливому. Щойно вони дійшли до найближчого куща, рудий кіт вийшов з-поміж блискучого листя, потягуючись і роздратовано зиркаючи. Коли він побачив Флавіана і Крістофера, то риссю побіг до них, і всі його наміри були написані на його дикому клаповухому писку. 

— Пильнуйте! — насторожено сказав Флавіан. 

Але Крістоферу не потрібно було слів. Він знав, що може зробити саме цей кіт. Але він був такий вражений, зустрівши Трогмортена в Замку, що забув поворухнутися. 

— Хто… чий це кіт? — спитав він. 

Трогмортен також упізнав Крістофера. Його хвіст піднявся вгору, тонший і зміїстіший, ніж завжди; він зупинився і дивився. 

— Воу? — недовірливо спитав він. І знову побіг, але більш статечно, ніби прем’єр-піністр, який стрічає іноземного президента. 

— Воу, — сказав він. 

— Обережно! — сказав Флавіан, завбачливо задкуючи позаду Крістофера. — Це кіт із Храму Ашет. Безпечніше до нього не наближатися. 

Звісно, Крістофер знав це, але Трогмортен так явно показував намір бути чемним, що він ризикнув присісти навпочіпки й обережно простягнути руку. 

— Так, і тобі теж «воу», — сказав Крістофер. 

Трогмортен виставив свій побитий міллю помаранчевий ніс і ткнувся ним у Крістоферову руку. 

— Святі небеса! Тварюка вас справді вподобав! — сказав Флавіан. — Ніхто не насмілюється підійти до нього на кілька метрів. Ґабріель видав усім робітникам у саду спеціальні щитові замовляння, а то вони би позвільнялися. Крізь звичайні замовляння він шматує людей на клапті. 

— Як він сюди дістався? — запитав Крістофер, дозволивши Трогмортену чемно досліджувати його руку. 

— Ніхто не знає — принаймні, як він приблудився сюди з Низки Десять, — сказав Флавіан. — Мордекай знайшов його у Лондоні, хоробрий чоловік, і приніс сюди в кошику. Він упізнав його по аурі і сказав, що раз він зміг, то більшість відьмаків також зможуть і тоді вб’ють його заради магічних властивостей. Більшість із нас вважає, що це не стало б великою втратою, але Ґабріель погодився з Мордекаєм. 

Крістофер все ще не вивчив імена всіх цих людей у стриманих костюмах, які сиділи за столом на ланчі в неділю. 

— Хто з них був пан Мордекай? — спитав він. 

— Мордекай Робертс — мій щирий друг, але ти його ще не зустрічав, — сказав Флавіан. — Цими днями він працює для нас у Лондоні. Можливо, зараз ми можемо продовжити з переказами про рослини? 

У цю мить дивний шум вирвався з горла Трогмортена, звук, ніби крутилися дерев’яні зубчасті коліщата, не надто добре зчеплені між собою. Трогмортен воркотав. Крістофер раптом розчулився. 

— Він має ім’я? — спитав він. 

— Більшість людей кличе його Тварюка, — сказав Флавіан. 

— Я зватиму його Трогмортен, — сказав Крістофер, і від тих слів Трогмортенові коліщата загуркотіли ще гучніше. 

— Йому личить, — сказав Флавіан. — А тепер, будь ласка, обговорімо цей лавр. 

Поки Трогмортен дружньо й неспішно ступав поруч із ним, Крістофер вислухав усе про лаври і вирішив, що так воно сприймається набагато легше. Його вразило, як ретельно Флавіан дбав, щоб триматися якомога далі від Трогмортена. 

Із цього дня у власній стриманій манері Трогмортен став єдиним Крістоферовим другом у Замку. Здавалося, вони обидва мають однакову думку про людей у ньому. Крістофер бачив одного разу, як Трогмортен наткнувся на Ґабріеля де Вітта, який спускався сходами з рожевого мармуру. Трогмортен зашипів і накинувся на довгі тонкі ноги Ґабріеля, і Крістофер втішався й чудувався швидкості, із якою ці довгі тонкі ноги знову поскакали вгору сходами, щоб забратися геть. 

Щоразу, як Крістофер мав урок із Ґабріелем, він ненавидів його все більше. Він вирішив, що Ґабріелева кімната завжди здається такою темною, хоча в ній так багато вікон, через те, що вона відображає особистість Ґабріеля. Той ніколи не сміявся. Не мав терпіння до тупості чи помилок і, здавалося, думав, що Крістофер мусить вивчати все, що він йому викладає, в одну ж мить, інстинктивно. 

Халепа була в тому, що перший тиждень, коли Флавіан і Ґабріель навчали його про Споріднені Світи, Крістофер вже усе про них знав із Всюдинок, і, здавалося, це привело Ґабріеля до думки, що Крістофер тямущий у навчанні. Але після цього вони перейшли до різних видів магії, і Крістофер, здавалося, просто не міг втовкмачити в свою довбешку, чому відьмівське ремесло і магія чародіїв — це не одне і те ж, чим відьмівство відрізняється від чаклунства, а вони обидва — від магії магів. Для Крістофера завжди великим полегшенням було, коли їхні уроки з Ґабріелем закінчувалися. По тому Крістофер крадькома впускав Трогмортена в Замок, і вони удвох його досліджували. Трогмортену не дозволялося заходити в Замок, і з цієї причини Крістоферові подобалося, що він був усередині. 

Раз чи два завдяки їхньому щастю й хитрощам Трогмортен проводив ніч у Крістоферовому ліжку, воркочучи, як футбольна тріскачка. Але Панна Розалі могла знати, де був Трогмортен. Вона майже завжди приходила в садових рукавицях і мітлою виганяла Трогмортена. На щастя, вона зазвичай просто була зайнята після уроків, тож Трогмортен галопом летів поруч із Крістофером уздовж довгого коридора і на просторих горищах, засовуючи голову в дивні куточки й зауважуючи «Воу!» час від часу. 

Замок був величезний. Над більшою його частиною важко нависли громіздкі приголомшливі замовляння, але там були частини, які ніхто не використовував, і замовляння, здавалося, вичерпувалися. Крістофер і Трогмортен були найщасливіші в цих місцях. А на третій тиждень вони відкрили для себе велику круглу кімнату в башті, яка мала такий вигляд, ніби певний час слугувала за майстерню відьмака. Там були полиці уздовж стін, три довгі робочі столи і пентаграма, намальована на камінній підлозі. Але кімната була покинута, й запилюжена, й наповнена задушливим запахом старої-старої магії. 

— Воу, — щасливо сказав Трогмортен. 

— Так, — погодився Крістофер. Це здавалося марнуванням гарної кімнати. «Коли я стану наступним Крестомансі, — подумав він, — то маю впевнитися, що ця кімната використовується». А потім він розсердився на себе, бо він не збирався бути наступним Крестомансі. Він підчепив звичку у Флавіана. «Але я міг би зробити це