Читати книгу - "Зібрання творів"

попав лиш череп — ні очей, ні губ,

ні носа, ані вух — зотлів геть чисто,

ось так і ми. То можеш називатись

як заманеться. Тут усе одно:

герой, актор, глядач, суфлер і автор —

усі живуть одне чуже життя:

удень — вистава, все одна й та сама,

хоч завше невідома, бо ждання —

то теж актор, що грає сподівання

і вміє виінакшувати світ.

А уночі — те ж саме. Лицедій

вже звик до спокою. Допіру смеркне —

ховається під ковдру, ніби равлик

у мушлю. Той, скажімо, бубунить

собі під ніс якісь уривки ролі

(озвучує мовчання й мертвий жест),

а той зайдеться реготом — аж виляск

летить в концертну яму. Третій спить,

четвертий плаче. П'ятий — втупить очі

у стелю — і мовчить, мовчить, мовчить.

Ще був один — молився. Скільки знаю —

він був із нас найстаршим, пережив

аж трьох суфлерів (їх життя коротке),

допоки не завісився. З нудьги,

подейкували наші лицедії,

хоча розмов про те і не було.

— Чому ж? — А що балакати? Даремне

плескати язиком. Ще хто почує

і донесе суфлерові. Бо ми

радіти зобов'язані до смерті.

Це перший наш обов'язок. Колись

був завітав до нас найголовніший

суфлер. Велику раду був зібрав

і слухав кожного. А ми стояли

і хором дякували. — Та за що ж?

— Хіба я знаю? Наказали — от

і дякували. — Ну, а той? — Дивився

і розуму випитував у нас.

Хто радо радість грав — того наліво,

нерадо хто — рушай направо. Грішник,

хто журиться. А праведний — радіє.

Отож бо й є, що так. І перегодом

понурих вивезли кудись. Казали,

до школи радості. Та досі жоден з них

не повернувся звідти. Ну, бувай,

бо взавтра загадав мені суфлер

демонструвати щастя три години,

чотири — гнів, а решту дня — любов

і відданість. То треба й відпочити.

І вже залишений напризволяще,

я мізкував собі, що досить рух

єдиний одмінити — і тоді

вже не збагнеш кінця ані початку,

бо все переінакшується. Світ

тримається на випадкових рухах,

які його означують. Пітьма

навпомацки у кості грала. Глухо

постогнували сонні лицедії,

і оком Поліфема угорі

світив червоний місяць без'язикий.

Я ждав чогось до ранку. Ніч? Життя?

Чи, може, вічність проминула? Тільки

нарешті увімкнули дня рубильник

і краном баштовим підняли сонце,

а на склепінні неба появило

двох лицедіїв, що співали дружно

за жайворонів. Із лабораторій

взяло росу на пробу. І вчепило

рекламний щит: «Ставай-но до роботи,

почався день». До будки вліз суфлер,

і п'єса почалася, не скінчившись.

* * *

Змагай, знеможений життям,

знеможений, змагай.

Минуле вабить вороттям

і врочить і нехай.

А ти, сомнамбуло, змагай.

у напівсні живи,

де жовті сходяться леви

у присмерковий гай.

У воду зазирнуть ставка

й свічадо ночі п'ють.

їм шерсть полискує шорстка,

мов пелехата лють.

А голоси протобажань

лиш горло перетнуть,

покрають серце без ножа

і мовчки одійдуть,

лишивши, як загуслий біль,

укритий смерком гай,

де тіні товпляться в тобі,

проте, не потурай.

Он бач — верба — димочком тінь.

Ти ж тіні тіні тінь.

Ані рухнеться волосінь,

занурена в глибінь.

* * *

Мов жертва щирості — життя

мов молодечих крил

пружнавий тріск, як небуттям

укрився суходіл.

Ти ще на кінчику пера

возносишся увись.

А вже пора? Давно — пора.

Спадаючи, молись.

Як жертва щирості, як кат

оговтаних бажань,

переминай за гранню грань,

чекаючи розплат —

за те, що марнував свій вік,

надміру неба праг,

що був людині чоловік

і друг, і брат, і враг.

І я найперше помолюсь.

І вдруге помолюсь.

І втрете помолюсь.

І в смерть

з землею поріднюсь.

* * *

У тридцять літ ти тільки народився,

аби збагнути: мертвий ти єси

у мертвім світі. І нема нікого

окруж. Ти тільки сам. І — мрець єси.

Хіба що так: недозволенний простір

живого духу кличе самосмерть

подобою життя. Це — на початку.

А далі вже — й убійництвом. Проте

природа розправляється простіше.

Бо плоть твоя сплюндрована до тебе.

І дух тобі спотворили давно.

Поневажаю індивідуальність —

справіковий набуток лихоліть.

Отож — бреди назад. І скільки сили

простуй назад. Бо тільки там життя —

ще до народження. Із світу імітацій —

вповзи у кожну з вимінених шкур.

Простуй назад — в народження вертайся,

де щастя глупства, смороду і тьми,

і там витворюй рай. Там так і треба:

людина має спати — отже, спить,

белькочучи якісь слова спросоння.

Земля укрилась панцирем, немов

стара, давно оглохла черепаха,

а ти на ній, мов кузочка мала,

що творить сталий світ на збіглій хвилі.

Нівроку, відмолоджується смерть.

* * *

Людина флюгер. Так. Людина флюгер,

підвладний вітрові, а не собі.

Я знаю? Може, Бог чуттями править,

чуттями править, може, дика товч

ще неоговтаних протобажань людських.

А ти живеш навпомацки — і тільки.

Самопізнання — самозагасання.

Триматися у власному сідлі —

такі химери юності, що шкода

і часу і себе і Бога — теж.

І вже. Вкипіла під ногами магма

й стверділа товщ і магма почувань

і прагнення стверділості — повтори.

…А змучений повторами, натрудиш

з'ятрілу душу. І нема тобі

рятунку: прохромити твердь змертвілу

і в море неспокійне увійти,

щоб борсатися