Читати книгу - "Скрипка «Спіріт Лейку», Клер Бержерон"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Чому його в тебе відібрали? — захвилювався Петро. — Аж до пожежі ви добре давали собі раду.
— Справді, пожежа багато чого змінила. Доки я була непритомна, представники Червоного Хреста збирали дітей, що втратили батьків. Тому що у Віталія не було ні батька, ні матері, щоб ним опікуватися, вони вирішили, що в сиротинці він буде у більшій безпеці. Не варто забувати, що ми стали безхатченками на забезпеченні держави.
— Усіх потерпілих переселили, то чому не його?
Олена відвела погляд.
— Я сама ще неповнолітня. Для канадської влади я поки що дитина.
— Але ж є мама.
— У ніч, коли сталася пожежа, черговий офіцер вирішив, що ми не є частиною вашої сім’ї. А тепер стало ще важче довести мої права.
Вона випросталася й рішуче додала:
— Та я готова на все, щоб його звідти забрати!
Сміт оголосив їм, що відвідини закінчено. Олена хотіла зберегти спільника у в’язниці. Вона йому тепло подякувала й погодилася, щоб він супроводжував їх до виходу.
Повернувшись до монастиря Сірих сестер, обидві жінки здивувалися, побачивши Поліну в спальні, на ліжку поруч з їхніми. Ліна поспішила до неї, щоб обійняти. Правий бік обличчя й рука ще були з пов’язками.
— Фельдшер прийде зняти їх, — сказала вона матері. — Їх наклали, щоб мене перевезти сюди.
— Як добре, що ти тут, — вигукнула Олена, щиро радіючи.
Однак хвора кинула на неї холодний погляд. Олена не зрозуміла, чим заслужила таке ставлення, але вирішила не наполягати. Те, що пережила Поліна, було жахливим, і вона сказала собі, що налагодить із нею стосунки пізніше, коли їй стане краще й рани загояться.
Наступного дня фельдшер хотіла показати Ліні, як лікувати доньку.
— Тепер вам потрібно лікувати її, — сказала вона.
Проте глибокі опіки так вразили Ліну, що їй стало зле, коли вона хотіла торкнутися їх, щоб покласти мазь. Вона майже знепритомніла.
— Я можу навчитися, — запропонувала Олена.
— Дякую, — прошепотіла мати сімейства.
— Ми забезпечимо вас усім. Якщо стан погіршиться, як, наприклад, рана інфікується, ви можете звернутися до нас. Якщо ж ні, то на вас лягає завдання опікуватися мадемуазель Поліною.
Відвівши Олену в бік, вона дала їй флакон із ліками.
— Тут морфін, — сказала вона. — Можете давати їй, коли надто страждатиме, але не зловживайте.
Мірою загоювання ставало все очевиднішим, що рубці в Поліни зостануться, і це впливало на її настрій і характер. Вона відмовлялася виходити зі спальні й прикривала рани широкою хусткою.
— Замість того, щоб жити з обличчям монстра, краще було б померти в пожежі, — повторювала вона щоразу, коли дивилася в дзеркало.
Якось вона розгнівалася на Олену.
— Фельдшер дала тобі знеболювальне. Це я знаю, коли мені боляче. Тож хочу, щоб ти мені їх віддала.
Олена не погодилася. Занепокоєна, вона вирішила, що сама видаватиме ліки, хоча мала б радіти, що позбудеться неприємного обов’язку, особливо коли Поліна вимагала більшої дози.
Побоюючись, щоб вона собі чогось не заподіяла, мати не наважувалася лишати її на самоті.
З іншого боку, вона переживала за Петра. Чи його вже засудили? Збройний напад на офіцера — важкий злочин. Яке покарання йому обрали? Восьмого січня, коли вже більше не могла бути в невіданні, вона довірила Поліну черницям, наголошуючи на її депресивному стані, сіла на трамвай і поїхала до в’язниці.
Олена ж щодня навідувалася до сиротинця Сен-Арсен. Віталію з кожним днем ставало все гірше. Цієї п’ятниці в кімнаті для відвідин її зустрів отець Філемон.
— Мадемуазель, — звернувся він до неї відразу, — мені сумно вам повідомляти, та збирався наш комітет опіки й від сьогодні ви більше не можете відвідувати Віталія.
— Чому? — занепокоїлася дівчина. — Наші зустрічі — маленькі радощі, на які він із нетерпінням чекає. Він каже це щоразу, коли я приходжу.
— Спочатку видається, що ваші відвідини його радують, — проказав чоловік у чорній сутані, — але тільки-но ви йдете, він годинами плаче й відмовляється їсти. Ви ж помітили, як він в’яне. Буде краще, якщо ви не приходитимете. Тоді він звикне, що вас немає, й призвичаїться до нового місця.
Приголомшена, Олена відрізала.
— Ви не можете заборонити мені бачитися з ним. Він мій брат.
— Заспокойтеся! Наше рішення не зміниться, і ви мусите його виконувати. Подумайте про фізичне та психологічне здоров’я Віталія. Так буде краще, якщо ви ним дорожите.
— Тоді дайте мені поговорити з ним востаннє. Я хочу пояснити йому, чому більше не зможу відвідувати його тепер.
Отець Філемон відмовився й показав їй рукою на вихід.
— Не наполягайте, мадемуазель, бо я буду змушений покликати охоронця, щоб він вас вивів.
Глибоко вражена, Олена опинилася на тротуарі, питаючи себе, чи не мусіла б вона проявити наполегливість, щоб поговорити з Віталієм. Вона підвела засмучений погляд до верхніх вікон будівлі, щоб побачити його, та непідступний сірий фасад стояв непроникною стіною між нею і братом. Серце виривалося з грудей, у неї було одне-єдине бажання — кричати від розпуки, та жоден звук не вирвався зі стиснутого почуттями горла. Вона змусила себе довго йти, дійшла пішки аж до монастиря, у якому жила завдяки благодійності суспільства, — така собі жебрачка. Батьківський план сховати своїх дітей якомога далі від поля бою став для них жахіттям. З іншого боку, а що було б з ними, якби вони лишилися в Україні? Їхня країна була в крові й вогні. Вони хоча б живі. Вона не повинна втрачати надію. Майбутнє стане прихильним до них, колись, одного дня.
Прийшовши у їдальню, Олена зрозуміла, що вечеря вже скінчилася. Вона взяла окраєць хліба з кошика, який ще не прибрали, і піднялася до спальні. Вона мала тільки одне бажання — зникнути під ковдрами, усамітнитися й нарешті дати волю горю, яке душило її.
Підійшовши до свого ліжка, побачила Ліну з почервонілими очима, яка притискала до себе Толю. Через власне горе Олена подумки вирішила не зважати на Лінину, та в останню мить її добра душа підштовхнула розпитати подругу.
— Сьогодні, коли пішла провідати Миколу з Петром, наразилася на зачинені двері. Їх охороняли двоє військових.
— Вони сказали вам, чому не дають вам побачення?
— Вони буркнули щось англійською, я не зрозуміла. Коли я хотіла наполягти, вони відштовхнули мене і зробили знак відійти.
— Мені шкода. Завтра підемо разом і вимагатимемо пояснень.
— Мій старший син
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Скрипка «Спіріт Лейку», Клер Бержерон», після закриття браузера.