Читати книгу - "Абіссінець, Жан-Крістоф Руфен"

Понсе наказав йому вдягатися. Вони вийшли на двір і Гаджі Алі знов сів біля чайника. Лікар пішов до своїх речей, які склав біля входу до халупи, і приніс закорковану пляшечку.

— Будеш намащувати це на хворе місце щоранку і щовечора. За три дні знов поговоримо.

Гаджі Алі поцілував йому руку, обережно взяв пляшечку і пішов до своєї коханої, щоб попросити її, поєднуючи приємне з корисним, натерти йому плече.

До Жана-Батіста підсів Бревдан, який здалека стежив за тим, що відбулося. Священик очевидно вже оговтався від страждань попередніх днів, але зберігав свій недовірливий та полохливий настрій.

— Чого він так довго чекав? Він міг сказати про свою хворобу ще до від’їзду, — сказав він, проводжаючи караванника недобрим поглядом.

— Звісно, що ні. Уявіть, що моє мистецтво виявилося б неспроможним до нашого від’їзду з Каїру: подорож би скасували, та й годі. Вирішили би, що я не зможу вилікувати Негуса. Тепер же ми сплатили Гаджі Алі, ми в його владі. Якщо доведеться нас позбутися, він зробить це з великим зиском для себе.

Вони замовкли, і Жан-Батіст помітив, що похмурі думки безнадійніше, ніж коли-небудь, захопили розум єзуїта.

Насправді ж отець де Бревдан майже не вірив у лікарський талант Жана-Батіста. Під час їхніх ботанічних розвідок священик мав нагоду встановити хиткість знань аптекаря. Багато разів Бревдан навіть виявлявся обізнанішим, ніж він. Здавалося, Жана-Батіста це не дивувало. «Ботаніка не є медициною, — казав він, — головне — це якесь захоплення, якесь передчуття, котре надає можливість розгледіти симпатію між живими істотами, та визначити між людиною, яка страждає, і рослиною, яка може їй допомогти, стійку та непорушну відповідність».

Бревданові ця нісенітниця здавалася не більш, не менш, як чаклунством. Він мав великі сумніви щодо дії цих химер на Гаджі Алі сьогодні та на Негуса завтра. Але повертатися назад було запізно, і доля єзуїта, що б там не відбувалося, так і лишалася пов’язаною з цим дивакуватим травником.

Щоб перевести мову на інше та розрядити напругу, Жан-Батіст завів розмову про походження назви оази, Ель Вах.

— Я гадаю, що це перекручене Ель Гавех, повітря. Вони обрали цю назву через прохолоду, яка тут панує, та через вітерець, який щоразу ворушить пальмове листя.

Бревдан скоріш схилявся до Галауе — насолода. Вони вирішили попросити розв’язати цю філологічну суперечку кого-небудь із тубільців. Першим, хто їм зустрівся, був старий, який поганяв дрючком двох віслюків, нав’ючених фініками.

Араби люблять свою мову, жоден не відмовиться посперечатися про зміст якого-небудь слова. Старий, який мав геть зморщене обличчя мумії, вислухав міркування двох подорожніх зі сміхом. Коли вони виклали всі свої гіпотези, старий тикнув Бревдана у груди своїм дрючком, ніби то була шпага, і сказав:

— Ні!

Потім зробив те саме з Понсе.

— Ель Вах, — сказав він на свій кшталт, і поманив їх за собою.

Вони перетнули галявину, потім пройшли повз поле гірких гарбузів — поперед старий, за ним Жан-Батіст, Бревдан та двоє віслюків на мотузці. Нарешті вони опинилися серед підліска, що складався з густого, темно-зеленого чагарнику. Показавши на кущі своїм дрючком, старий тричі повторив:

— Ель Вах!

Це було щось схоже на падуб-гостролист із глянсовим, злегка колючим листям темно-зеленого кольору.

— Посох Мойсея, — сказав старий, — Ель Вах!

І знов показав на чагарник.

— Посох Халеда Ібн Ель Вааліда: Ель Вах!

— Хто такий Халед Ібн Ель Ваалід? — сумирно спитав Бревдан.

Старий нахмурився. Питання здалося йому ознакою великої неосвіченості.

— Великий воєвода, винищувач християн!

— Невже? — сказав розгублений єзуїт.

— Спочатку вода тут була гірка. Халед Ібн Ель Ваалід пробив своїм посохом джерела. Вода стала чистою. Ель Вах!

Вони подякували старому і мовчки пішли до себе.

— Отже, — сказав отець де Бревдан, побачивши, що його компаньйон поринув у свої думки, — які надприродні відповідності навіюють вам ці рослини?

Жан-Батіст зробив загадковий рух рукою. Після того, як вони повернулися до постою, він сам пішов гуляти оазою.

Він пізнав у цьому чагарнику той кущ, котрий зростав, легкий та самітний, у садку консульства, і гілку якого він збирався зрізати, коли перед ним постала Алікс. Цей спогад занурив його в найсолодші мрії.

* * *

Алікс приходила щодня вже упродовж двох тижнів — це зробилося для неї приємною звичкою. Коли отець Габорйо після свого трунку засинав у шезлонгу, вона йшла розмовляти з птахами та рослинами. Як і передчував Жан-Батіст, дівчина сама здогадувалася, що їм потрібно: розчищала дорогу для більш слабких, обмежувала за допомогою садових ножиць надмірний запал більш сильних. Їй також вистачало часу перегортати книжки, лякливо торкатися пальцями руків’я шпаг, які залишилися висіти на гілці. Вона осмілилася навіть гойдатися в гамаку. Усе єство будинку кричало про відсутність господаря. В залежності від свого настрою Алікс то бачила Жана-Батіста в усіх місцях, де він залишив свій слід, то його не вистачало всюди, як тієї голови, відтятої від тіла, котре без неї стало бездиханним.

Знадобилося два тижні, щоб вона, звикнувши до будинку, наважилася вийти на терасу, яка виходила на внутрішнє подвір’я. Хоч усі віконниці й були зачинені, хтось міг-таки дивитися на неї крізь щілину. Вона боялася, щоб пересуди не дійшли до батька.

Спочатку дівчина виходила лише на кілька хвилин. Поза вікнами, з яких її могли побачити, нібито не існувало жодного життя. Вона осміліла, принесла на терасу стілець і проводила там щоразу по півранку.

Сидячи на терасі на п’ятнадцятий день після відбуття каравану, Алікс почула поза одною з віконниць якесь шарудіння. Вона здригнулася, завмерла. Краще не показувати свого страху, не втікати, ніби в її діях було щось нечемне. Шкрябання почулося знов. Це було найближче до тераси вікно, десь на метр вище від неї. Раптом обидві віконниці розчинилися, і у вікні постав силует жінки. Вона приклала палець до вуст, показуючи Алікс, щоб та мовчала, оскільки побачила, що здивована дівчина майже готова була покликати на допомогу. Алікс заспокоїлася і вони мовчки подивилися одна на одну. Особа, яка щойно відчинила вікно, була на вигляд зрілого віку: дівчині здалося, що ця жінка вже ступила на той віддалений беріг життя, якого в молоді роки зазвичай присягаються ніколи не досягати. Просто кажучи, їй було вже за сорок. Вона мала повне, з гарними та крупними рисами селянки обличчя, осяяне веселими та хитруватими очима, яких вона ніколи не ховала і які свідчили друзям про її щирість, а всім іншим — про її завзяття та бідняцьку гордість. Жінка