Читати книгу - "Хазяїн Чортового млина, Кулик Степан"

Потай розраховуючи встигнути ще подрімати трохи під боком у Нестора, молодиця впоралася з усім набагато швидше, ніж зазвичай. Але коли зайшла до хати, козак не спав. Сидів біля печі й підкладав дрова у вогонь, що вже гудів у грубі.

— Ну, і чого схопився ні світ, ні зоря… — пробурчала Марічка, засмучена, що її бажанням не судилося збутися. — Міг би ще поспати. Тільки-но світає...

— І тобі ранок добрий, красуне, — засміявся Нестор, піднімаючись назустріч і цілуючи у свіжу від морозу щічку. — Чого бурчиш, немов теща? — згодом перейняв повні відра. — Куди поставити?

— Он на ту лаву, — вказала Марічка.

Козак поставив цебра, розвернувся і згріб молодицю в обійми.

— Ммм… Яка ти солодка… — залоскотав вусами по губах. — А пахнеш… як… як… — зам'явся на секунду, добираючи слів.

— Як корова! — пирхнула Марічка, все ще невдоволена, і спробувала звільнитися, відвертаючись.

— Тю, на тебе… — аж розгубився трохи Нестор. Але відразу ще рішучіше притиснув молодицю до грудей, знайшов ротом її губи і вп'явся в них жадібно, як спраглий мандрівник, припадає до струмка.

Марічка завозилася в його обіймах, заборсалася, протестуючи щось мукала, але незабаром розм'якла і повисла на руках козака, щедро і покірно відповідаючи на поцілунок…

…Бажання подрімати поруч із сплячим козаком не сповнилося. Але так теж було добре... Настільки добре, що цього разу молодиця вже не стримувалася. Охала і стогнала так, що навіть Бровко підвивати почав, не розуміючи, що відбувається з його господинею.

Так вони і роз'єдналися, під собаче скиглення, а потім довго реготали, лежачи горілиць і дивлячись у стелю.

— Підеш за мене?

Слова Нестора прозвучали настільки несподівано, особливо після сміху, що Марічка навіть розгубилася, не в змозі збагнути: жартує козак чи всерйоз питає.

— Чого мовчиш? Чи не любий? — насупився Нестор і, повернувшись на бік, пильно глянув на молодицю.

— Любий, любий... — Марічка простягла руку і легенько погладила козака по обличчю. — Та я... Адже й досі — і не дружина, і не вдова... А що, як Андрій живий?

— Віриш у це? — серйозно спитав Нестор.

— Вже ні… — похитала головою молодиця. — Але якось не до кінця. Сумнів залишається.

— Але ж ти сама казала, що товариші його приїжджали, речі привезли й повідомлення…

— А ти — якщо тіла не знайшли, то всяке може статися…

— І як нам бути? Я від тебе не відмовлюся, — стиснув губи козак.

— А й не треба… — усміхнулася Марічка. — Поживемо на віру… Повернеться Андрій — поб'є мене чи прожене. А не повернеться, за рік-другий можна буде й про сватів поговорити.

— Яка ти мудра… Дай-но я тебе поцілую, — долоня козака пустотливо накрила пружні груди, затискаючи між пальцями тверду горошину соска.

— Козачці не можна інакше, — протяжно видихнула молодиця. — Ви, як що щось, шаблю на бік, ногу в стремено, а нам — і господарство тримати, і дітей ростити.

— Про це не турбуйся, — розуміючи, кивнув Нестор. — Я вже відвоював своє. І стріляний, і рубаний… За здобиччю в похід не зірвусь. Хочу господарством зайнятися. Тільки якщо хан чи султан всією ордою на нас полізуть. Тоді не можна інакше.

 — Розумію…

Марічка обвила руками шию Нестора і поцілувала. Козак відмовлятися не став...