Читати книгу - "Витязь у ведмежій шкурі - 3, Кулик Степан"

— Бачу, не радий ти гостям… — настоятель монастиря задумливо погладив бороду. — Ну, так це можна виправити. Велю сказати, що...

— Не треба, святий отче, — я похитав головою. — З малого обману велика брехня виростає. Та й неповага це. Не з сусіднього хутора провідати мене прийшли. Всю ніч у дорозі провели. А я ховатимуся? Нічого, може признають і в цьому вигляді.

— Добре, коли так, — погодився ігумен. Потім підвівся з лежанки. Помовчав трохи, мабуть, ще щось хотів сказати, але передумав. Точніше, судячи з погляду, вирішив відкласти. Що негайно підтвердив. — Але я не прощаюсь. Як іти геть надумаєш, зазирни до мене перед дорогою. Благословлю…

Цієї миті Митрофан кілька разів смикнув мене за рукав. І пояснювати не треба, що чернець від мене хотів.

— Святий отче, ви не дозволите хлопцеві при мені залишитися? Любий він мені і корисний буває.

Настоятель подивився на послушника і кивнув головою.

— Баламут і непосидючий юнак, але душею чистий. Нехай іде... Відшумить хміль у крові, розсудливішим стане — сам до обителі повернеться. Коли Богові буде угодно. Тільки ти бережи його... Степане, — ігумен вперше назвав мене на ім'я, ніби підкреслюючи довірливість слів.

На цьому аудієнція закінчилась. Настоятель пішов, а я заходився зодягатися. Хоча, чи довго збиратися голому? Підперезався і готовий. Пам'ятаю, жарт такий був: «Що означає стильно одягнений чоловік?» Відповідь: «Це коли на ньому обидві шкарпетки одного кольору». Ну так зараз ситуація ще простіше. Шкарпеток на мені взагалі немає — онучі. А з парадного вбрання — шкура ведмедя та палиця. Дякую ченцям: знайшли та повернули. Так що час тягнути нема на чому. Взувся і вперед… Навіть голитися не треба. У цьому вигляді волосся на морді обличчя у мене не росте. Напевно, через бронебійні властивості шкіри.

— Ходімо, брате Митрофане. Бачив, де наші гості зупинились?

— Так, ваша милість. Дякую. Я вже думав, що ви про мене...

— Індик теж думав, та в юшку потрапив, — я трохи підіпхнув монашка в спину. — Я що дурень, свого головного порадника в монастирі залишати, коли попереду стільки справ? А ти в тиші святих стін відсидітись хотів? Ось уже не чекав від тебе… Ніяк не чекав.

Митрофан зупинився так різко, наче на стіну налетів. Рвучко розвернувся до мене, відкрив рота і... закрив. Потім невпевнено посміхнувся.

— Знову жартуєте, так?

— От ще, — фиркнув я, нібито обурено. — Які можуть бути жарти? Ні, брате Митрофан, назвався груздем — лізь у козуб. Вирішили один раз, що я сильний, а ти розумний — отже, тримайся і не крутися…