Читати книгу - "Із праху посталі"

— О, так! Але тільки мерцям. Ви, живі — сліпці. Але ми — ті, хто пірнав у часі та переродився, як діти Землі та спадкоємці вічності, плавно дрейфуємо в піщаних річках і потоках темряви, знаємо про падіння зірок, що їх світло мільйони років падало на землю дощем і знаходило нас на плантаціях вічних душ, наче збіжжя під мармуровими шарами та барельєфними скелетами ящероптахів, котрі літають у піщанику, з розмахом крил у мільйон років і на глибині в один вдих. Ми — хранителі Часу. Ви — ті, хто ходить по землі, — знаєте тільки момент, який губите разом із вашим наступним видихом. Ви рухаєтеся і живете, тому не можете хранити. Ми — житниці темних спогадів. Наші похоронні урни,[42] де зберігаються наш вогонь і наші безмовні серця, — ще й наші криниці, глибші, ніж ви можете собі уявити; серед утрачених підземних годин, в присмерку куняють усі оповиті подихом смерті, які тільки коли-небудь траплялися, смерті, на яких людство побудувало нові оселі з плоті та кам’яні стіни, що спинаються вище й вище, навіть коли ми опускаємося все нижче й нижче. Ми збираємо. Ми мудрі в прощанні. Хіба не правда, дитино, що сорок мільярдів смертей — це велика мудрість, і ті сорок мільярдів, що лежать під землею — великий дар живим, аби вони могли жити?

— Напевно.

— Не просто напевно, дитя моє. Це точно. Я навчу, і ці знання важливі для життя, тому що лише смерть може очистити світ і відродити його наново, й це ваш солодкий тягар. І сьогодні вночі почнеться ваша робота. Зараз!

Цієї миті в центрі її золотих грудей засяяла яскрава медаль. Світло спалахнуло й охопило стелю, немов тисяча літніх бджіл, що можуть одним своїм блиском і тертям підпалити сухі балки.

Горище, здавалося, закружляло в потоці світла й тепла. Кожна дощечка, ґонтина, поперечка стогнали і розширювалися, поки Тімоті піднімав руки, захищаючись від роя, і дивився на палаючі груди Неф.

— Вогонь! — вигукнув він. — Смолоскипи?

— Так, — прошипіла стара-престара жінка. — Смолоскипи й вогонь. Нічого не залишиться. Все згорить.

Разом із цим Будинок, зведений задовго до Геттісберга та Аппоматтоксу,[43] задимівся і запалав на її пекторалі.

— Нічого не залишається! — крик Сесі донісся одночасно звідусіль, ніби світлячки та літні бджоли, що, зіштовхуючись між собою, обпалюють світлом. — Усе зникає!

Тімоті моргнув і схилився, спостерігаючи за людиною з крилами, сплячою Сесі, Невидимим Дядьком (невидимим, якщо не вважати того, що він нісся вітром крізь хмари чи хуртовини, або зграя вовків — на полях чорної пшениці, або табунець кажанів — у зраненому зигзагоподібному польоті, що намагається проковтнути Місяць) і двома десятками інших тіточок, дядьків та кузенів, котрі вже прямували дорогою геть від міста. Або ширяли в повітрі, шукаючи прихистку в деревах за безпечні милі звідси, поки безумний натовп у світлі смолоскипів тік по грудях Старої Бабусі Неф. Із вікна Тімоті бачив, як наближається справжній натовп із факелами, прямуючи до Будинку, немов потік лави, пішки, велосипедами, машинами, а їхні крики зливалися в один-єдиний рев і неслися вперед.

Як тільки Тімоті відчув, що мостини затряслися, немов шальки терезів, з яких скидають гирі, сімдесят разів по сотні фунтів, домочадці зістрибнули з ґанку. Вивільнений, розторсаний скелет Будинку ніби виріс, поки вітер пилососив спорожнілі кімнати, плескав примарними фіранками і широко розчиняв парадні двері, вітаючи смолоскипи, вогонь та оскаженілу юрбу.

— Усе зникає, — скрикнула Сесі востаннє.

Вона покинула їхні очі, вуха, тіла й уми і, повернувшись у своє тіло, побігла так легко і швидко, що її ноги не залишали слідів на траві.

Це був пік. По всьому Будинку щось відбувалося. З димоходів виривалося повітря. Дев’яносто дев’ять або цілі сто коминів одночасно зітхали і стогнали. Ґонт, здавалося, злітав з даху. Пролунало гучне зумкотіння крил. Повсюди стояв гучний плач. Усі кімнати порожніли. Посеред усього цього хвилювання, всієї цієї суєти, всього цього поспіху Тімоті почув, як Прабабуся сказала:

— Що тепер, Тімоті?

— Що?

Вона пояснила:

— За годину в будинку нікого не лишиться. Тільки ти один, і ти готуватимешся до довгої подорожі. Я хочу мандрувати з тобою. Можливо, ми не зможемо багато говорити, але перш ніж іти, в розпал усього цього, хочу поставити тобі серйозне питання: ти все ще бажаєш бути таким, як ми?

Запала довга пауза, поки Тімоті думав, а потім усе ж сказав:

— Ну…

— Говори. Я знаю, про що ти думаєш, але ти маєш сказати це сам.

— Ні, я не хочу бути таким, як ви, — врешті-решт промовив Тімоті.

— Це зародки мудрості? — промовила Прабабуся.

— Не знаю. Я просто зважив всі за і проти. Я спостерігав за всіма вами і вирішив, що, можливо, хочу пожити так, як завжди жили люди. Хочу знати, ким народивсь, і думаю: я повинен прийняти той факт, що моя смерть невідворотна. Але, спостерігаючи за вами, бачачи вас усіх, я розумію, що всі ці довгі роки життя нічого не змінили.

— Ти про що? — запитала Тисячу-Раз-Прабабуся.

Пронісся сильний вітер, полетіли іскри, обпаливши її сухий саван.

— Ну, хіба усі ви щасливі? Навряд чи. І мені через це дуже сумно. Іноді вночі я прокидаюся і плачу, бо розумію, що у вас є весь цей час, усі ці роки, але, здається, не так уже й багато щастя на цьому шляху.

— О так, Час — це тяжкий тягар. Ми дуже багато знаємо і занадто багато пам’ятаємо. Ми справді живемо занадто довго. Найкраще, Тімоті, в твоїй новій мудрості — це зажити на повну, насолоджуватися кожною миттю, і потім, через багато-багато років, лягти на смертному одрі, щасливо усвідомлюючи, що не згаяв ні один момент, ні однієї години, ні одного року свого життя, і що вся Сім’я тебе дуже любить. А тепер давай готуватися до від’їзду, — прохрипів голос старої Неф.

— Ти будеш моїм рятівником, дитя. Бери мене і неси.

— Не можу! — вигукнув Тімоті.

— Я легка, наче зернинка кульбаби і пух чортополоху. Твоє дихання підніме мене, а твоє серцебиття підживить. Бігом!

Так воно і сталося. Один видих, один дотик його рук — і загорнутий в папір дарунок, який існував задовго до Спасителів і того, як розступилося Червоне море, піднявся в повітря. Бачачи, що йому під силу нести цей згорток снів та кісток, Тімоті заплакав і побіг.

У вихорі крил і шаликів духовної ілюмінації швидкий плин темних хмар над долинами в сум’ятті засмоктував усе навколо так сильно, що всі димоходи, дев’яносто