Читати книгу - "За горизонтом, Ерін Кас "

Травень 2014 рік

Алевтина

Небо… Яке ж воно прекрасне, неосяжне, величне. Коли дивлюся вгору відчуваю сум, що не можу розправити крила й злетіти над землею. Парити вільно й з насолодою оглядати всі красоти української землі. Підіймаю очі, дивлюся як вітер грається листям високих дерев, воно наспівує невідому, таємничу і дуже чарівну мелодію, яка заспокоює й повертає душевну рівновагу. Вона лікує й забирає хвилювання. Білі пухнасті хмаринки на ніжно-блакитному фоні нагадують повітряний зефір. Пташки співають, десь у воді квакають жаби, наче змагаються в пісенному конкурсі. Цвіркуни де-не-де намагаються їх переспівати. Краса. Люблю ось так посидіти на самоті, злитися з природою й відпочити думками.

Здалеку доноситься веселий сміх Люди і голос Мар’яни. Мабуть, знову розповідає про свою майбутню практику й вставляє гостре слівце для ефектності історії. Відкидаюся на руки й підставляю обличчя сонячним променям. Жарко, але не хочу пересідати, нехай вітамін «D» насичує шкіру, бо я постійно якась бліда, наче поганка.

— Не заважатиму? — роздається за спиною тихий голос Ані.

— Ні, ти ніколи не заважаєш, — усміхаюся і звільняю частину ковдри, щоб вона присіла.  

— Гарно тут, природа надихає на роздуми, — сідає біля мене й притуляється плечем до плеча.

— Так, спокійно. Ми колись вже тут були, пам’ятаєш?

— Трішки далі, на іншій галявині.

— Ми приходили сюди з Макаром, — кажу тихо, прекрасно пам’ятаючи той весняний день. Тоді було так тепло, як і зараз, ми довго гуляли біля річки, а додому я повернулася з величезним букетом найрізноманітніших польових квітів. Він завжди дарував мені квіти, знаючи як я їх люблю. Без будь-якого приводу, просто, щоб потішити.

— Ааа, — протягує й замовкає. Вона прекрасно мене розуміє, все знає.

— Не розумію, чому так швидко усе відбувається. Наче тільки-но був березень, а вже дерева зелені, трава по коліна й на носі літо. Життя проходить повз, летить і не дає часу вдихнути повітря, зупинитися й озирнутися навколо.

— Все так погано?

— Я пропустила весну, Ань, — схиляю голову на її плече. — Все пройшло, промайнуло, як одна мить, а я навіть не помітила. Тільки сьогодні побачила, наскільки все змінилося. Я наче на перегонах, хочу встигнути все, вигадую собі нові й нові заняття, щоб не вистачало часу на думки.

— Життя налагодиться, люба. Ти вже усміхаєшся, не відмовляєшся від компанії і навіть виглядаєш краще, не скелетом. На все потрібен час, — заспокійливо гладить мене по плечу.

— Час… Рік минув, а болить так само, — перед Анею можна нічого не приховувати, ми відверті одна з одною. Я чудово пам’ятаю цей день, рік тому Макар сказав, що не вступив. Тоді й почався відлік до його відльоту й до злощасної розмови.

— Все мине. Ось побачиш. Ти знову будеш усміхатися, радіти, кохати. Знайдеться той, хто вилікує зранену душу й подарує щастя.

— Так, життя не стоїть на місці, — кажу беземоційно. Набридло доводити зворотне. — Можливо, я навіть вважатиму себе щасливою, але завжди кохатиму його. Завжди. Дивитимусь на горизонт і знатиму, що моя душа назавжди лишилась з ним. 

— Ох, моя хороша, серце рветься коли ти так говориш. — А що Ілля? Як у вас справи?

— Спитай що-небудь легше, — зітхаю, — ми наче разом, але насправді чужі одне одному. Я не сумую, не хочу його побачити серед ночі, забуваю зранку подзвонити. Знаєш, я шкодую, що все зайшло так далеко і не можу знайти правильних слів, щоб поговорити й розірвати стосунки.

— Схоже, його активні залицяння не дали потрібного результату, — подруга теж зітхає.

— Справа не в залицяннях, не в кількості побачень чи подарунків. Справа в людині. Я не можу його покохати. Старалася викликати в собі хоч щось подібне, але серце мовчить.

— Тоді не тримай і скоріше поговори. Не варто грати роль, коли всередині себе вже все вирішила. Відпусти. Він має зрозуміти й відійти.

— Угу, має. Ось наберуся сил і обов’язково поговорю. Щось останнім часом постійно відчуваю себе втомленою. Немає сил ні на що, так би й сиділа цілий день і не ворушилася. Ще й на Сході такі жахи відбуваються, що страшно вмикати новини. Хлопців дуже шкода.

— Не кажи, страшно уявити, що далі буде, — занепокоєно підтримує мою думку. — Колю з паралельного класу відправили в зону бойових дій. На днях бачила його однокласницю, розповідала, що він контракт підписав.

— Жах. Знаєш, вперше радію, що Макара тут немає. Я не перенесла б таких хвилювань за його життя. І так останнім часом стала нервовою, постійно чимось незадоволена, все мені не так.  

— І настрій твій скакає, як погода в березні. Поїхали на море? Відпочинемо, позасмагаємо, змінимо обстановку.

— Навіть не знаю… Зараз страшно.

— Дівчата, м’ясо вже готове і може бути з’їденим якщо ви не поспішите до нас, — голосно гукає Мар’яна. Розсілися тут! Ледве знайшла вас.

— Йдемо, — відповідає Аня й підводиться. — Ходімо?

— Так, — встаю й заплющую очі, бо різко закрутилася голова.

— Що? Погано? — питає занепокоєно.

— Та голова крутиться, — кліпаю очима, щоб прогнати чорні кола.

— Ти перегрілася, не можна сидіти стільки часу на сонці. Пішли, — бере мене під руку й тягне до нашої компанії.

Вони вже розсілися за імпровізованим столом, яким слугує ковдра. На ній купа різної смакоти і коронна страва — шашлик. Серед присутніх: Захар зі Златою, що знову помирилися, засмучена Люда, бо досі його кохає, спокійна Мар’яна, моя Анька та Ілля, який останнім часом ображається на мене за холодність. Подруга має рацію, нам потрібно поговорити і все з’ясувати. Припинити стосунки, які не викликають радості та потрібних емоцій.

— Де ви так довго були? — запитує мене тихо, коли сідаю.

— Розмовляли, — відповідаю коротко й роблю кілька ковтків води, в голові досі неприємні відчуття.

Хлопці п’ють пиво, дівчата вино, а я утримуюся, щоб не стало гірше. М’ясо смачне, бо на природі навіть недосмажене буде смачним. Захар знається на приготуванні шашлику, тому на нашому виїзному столі завжди було смачно. Його тато працює шеф-кухарем у ресторані і хлопець має правильні навички в приготуванні страв на грилі.