Читати книгу - "Ненавиджу драконів, Тетяна Гуркало"

За ритуалом Серце Вогню треба було напувати своєю кров'ю. Про ковтання нічого не сказано. Слабка втіха. Раптом йому шлунковий сік теж підходить?

Далі Ярослав біг так, що, мабуть, побив усі рекорди і з бігу, і з подолання напівзруйнованих сходів. Мало не забув закрити за собою вихід. Ото весело було б мешканцям Міста, якби з храму почали виходити недогорілі пластмасові скелети.

Неподалік храму була лікарня. Туди Ярослав і попрямував, смутно сподіваючись, що ще не пізно, і камінчик можна витягти без шкоди для організму.

У лікарні реагували на нього дивно. Спочатку цілителі цікавилися, де він поранився? Потім починали випитувати, хто його зцілював, як і навіщо шрам на лобі залишив? Попутно пропонували вмитися. Хтось жалісливий прибрав шрам, лоскотавши лоба пальцями. За його словами, шрам виглядав і відчувався старим.

Після довгих умовлянь і істеричних криків вдалося відвернути цілителів від розводів на фізіономії, рваних штанів і не дуже цілої куртки і зацікавити стравоходом. Цілителі дружно поводили руками по тулубу і не менш дружно заявили, що жодних сторонніх предметів не виявили. Ярослав попросив перевірити ще раз. Перевірили. Результат був той самий. Йому порадили попити заспокійливу настоянку та відправили додому. І вмити забули.

— Ну все, вони мене дістали, — твердо сказав хлопець після того, як досхочу побив ногою по дверях обителі цілителів. — Настав час пред'являти претензії.

Ярослав ухвалив рішення. Вигадав найбільшу дурість у своєму житті. На тлі цієї дурості похід за Серцем Вогню мав здатися добре продуманим, необхідним для суспільства ділом. Відразу полегшало. Навіть заспокійливих настоянок не знадобилося.

Пригадується, хтось сказав, що вмирати треба гарно. А якщо вже артефакти та інші сильні речі з драконових казок в будь-якому разі не залишають у живих тих, хто зазіхнув на них, то й втрачати нічого.

Була невиразна надія, що ще не все втрачено і дракона вдасться умовити забрати назад непотрібний артефакт. Або визнати, що злого наміру не було, якщо це може чимось допомогти. Адже Ярослав чесно збирався віднести горошину назад після того, як розбереться, що таке «вогонь, що в ній спить». Ну, чи хоча б до печери зі скелетами донести, а там нехай самі в куб засовують, якщо такі спритні.

Загалом, надія була.

І хотілося висловитися. Найбільше на свою адресу, але лаятись із самим собою, це щось із психіатрії, до такої стадії Ярослав явно ще не дійшов.

А чим займаються люди, коли знають, що не мають рації, але визнати це або не хочуть, або не можуть? Правильно, шукають цапа-відбувайла. Ну, або дракона відпущення, чорного і навіть трохи рогатого.

Але насамперед необхідно визначити на постій звіра. До нього претензій Ярослав не мав. Звір абсолютно правильно вказав напрямок. Та й мордочка у нього симпатична. Такий повинен сподобатися дівчатам, які не бояться мишей. Залишилося з'ясувати, хто їх боїться, а хто – ні.