Читати книгу - "Здіймається буря"

— Ти про що? — запитав кіт, відчуваючи, як усередині все напружується. — Який ворог?

— Стережись!

Вогнесерд розплющив очі та труснув головою. Всередині кубла все ще було темно, і він чув рівне дихання інших Громових котів. Воєвода підвівся та рушив до виходу. Прослизаючи повз Темносмуга, він помітив, що вушка вояка нашорошені, хоч очі й були заплющені.

Стережись ворога, який гадано спить. Застереження знову пролунало в голові Вогнесерда, проте він відігнав цю думку. Плямолистка не має потреби нагадувати йому остерігатися Темносмуга. Вогнесерд аж надто добре знав, що відданість цього вояка Громовому Кланові навіть близько не означала відданість особисто йому, воєводі. Плямолистка застерігала його про щось інше, щось чого, на її думку, він міг не помітити самостійно.

Галявину заливало сріблясте місячне сяйво та обвівав прохолодний вітерець. Вогнесерд сидів на узліссі та дивився на зорі. А що, коли Плямолистка хвилювалась за нього? Він порпався в пам’яті, перемотуючи все, що трапилося з ним останнім часом: одужання Синьозірки, зникнення Хмаролапа, викриття хвороби Тіньових котів. Тіньові коти! Попелюшка сказала, що вилікувала їх від хвороби. А якщо не вилікувала? Можливо, тільки виглядало на те, що їм краще. Вогнесерд відчув, як його крижі блошиними укусами защипав страх. Плямолистка була медикицею й могла знати, що Тіньові коти й досі хворі. Можливо, хвороба вже у Громовому таборі. Що більше Вогнесерд про це думав, то більш упевнювався, що сон був саме про це.

Поміж дерев угорі шугали кажани, і їхні безшелесні крила наче роздмухували полум’я тривоги в серці воєводи. Як він міг дозволити Тіньовим котам зостатися на Громових землях? Потрібно було запитати Попелюшку, чи вона певна того, що вони здорові. Кіт зірвався на лапи і нечутно побіг галявиною, крізь тунель із папороті до кубла Жовтоіклої.

Там він загальмував, важко дихаючи. Різке хропіння Жовтоіклої луною долинало з розколини у скелі, яка височіла попереду. Поруч Вогнесерд чув делікатніше дихання Попелюшки, що линуло з гніздечка у хащах папороті. Він просунув голову до невеличкої порожнини.

— Попелюшко!

— Це ти, Вогнесерде? — нявкнула киця.

— Попелюшко, — знову зашипів Вогнесерд, цього разу гучніше, так що новачка розплющила очі.

Вона скоса зиркнула на нього, а тоді поволі перекотилась на живіт.

— У чому справа? — запитала Попелюшка, наморщивши лоба.

— Ти абсолютно певна того, що Тіньові коти здорові? — запитав Вогнесерд. Він говорив упівголоса, хоч і розумів, що Жовтоікла зі свого кубла все одного його не почує.

Попелюшка збентежено кліпнула.

— Ти розбудив мене, щоб це запитати? Я ж тобі вчора казала, їм уже краще.

— Але вони й досі хворі?

— Ну… так, — визнала кицька. — Але не такі хворі, як раніше.

— А як ти? У тебе є якісь симптоми хвороби? Наші коти не приходили до тебе з лихоманкою чи болями?

Попелюшка позіхнула і потягнулась.

— Я жива-здорова, — нявкнула вона. — Тіньові коти живі-здорові. Громові коти живі-здорові. Усі живі-здорові! Що ж тебе, заради Зореклану, бентежить?

— Я бачив сон, — присоромлено пояснив Вогнесерд. — Приходила Плямолистка і казала, щоб я боявся ворога, який гадано спить. Думаю, вона мала на увазі хворобу.

Попелюшка форкнула.

— Сон тебе, напевне, застерігав не будити бідну Попелюшку, в якої був дуже важкий день, а то ще можеш зостатися без вусів!

Вогнесерд збагнув, що вона виглядає геть виснаженою. Його колишня новачка останнім часом була заклопотана ще більше, ніж зазвичай, дбаючи і про Громових котів, і про Дрібнохмара та Білогорлика.

— Пробач, — нявкнув він. — Але я думаю, що Тіньовим котам слід піти.

Попелюшка вперше повністю розплющила очі.

— Ти ж казав, що вони можуть залишитися, аж поки їм не стане зовсім краще, — нагадала вона. — Ти передумав через цей сон?

— Плямолистка вже казала правду й раніше, — відповів Вогнесерд. — Я не можу ризикувати настільки, щоб дозволити їм зостатися.

Попелюшка якусь хвилю мовчки дивилась на нього, тоді мовила:

— Дозволь мені з ними поговорити.

Вогнесерд кивнув.

— Але зроби це завтра, — наполіг він.

Попелюшка поклала голівку на передні лапи.

— Я їм скажу, — пообіцяла вона. — Але чи справді саме це означає твій сон? Якщо в Тіньовому Клані дійсно лютує хвороба, ти посилаєш цих котів назустріч смерті.

Вогнесерд відчув, як йому перехопило подих, проте розумів, що повинен передовсім захистити власний Клан.

— Ти ж можеш показати їм, як робити ліки, хіба ні? — припустив він.

Попелюшка кивнула.

— Гаразд, — повів далі воєвода. — А якщо ти це зробиш, то вони зможуть самі подбати про себе.

Думка про те, що він не покидав Тіньовий Клан напризволяще, приносила певне полегшення, проте Вогнесерд хотів пояснити, чому відсилає їх геть.

— Попелюшко, я мушу прислухатись до Плямолистки… — клубок смутку стиснув йому горло. Запах папороті, яким повнилась галявина, тільки посилив спогади про медикицю, бо саме тут вона жила і працювала.

— Ти так про неї говориш, наче вона й досі жива, — промурмотіла Попелюшка, заплющуючи очі. — Чому ти ніяк не дозволиш їй спочити із Зорекланом? Я знаю, Плямолистка була особливою для тебе. Та пригадай, що мені сказала Жовтоікла, коли я ніяк не могла припинити думати про Срібнострумку. Живи сьогодні. Припини перейматися минулим.

— Що поганого в тому, що я пам’ятаю Плямолистку? — заперечив Вогнесерд.

— А те, що є інша киця — жива — просто у тебе під носом, про яку тобі варто подумати.

Кіт геть розгублено витріщився на Попелюшку.

— Про що ти взагалі говориш?

— А ти хіба не помітив?

— Що не помітив?

Попелюшка розплющила очі та підняла голову.

— Вогнесерде, кожен кіт у цьому Клані ясно бачить, що ти дуже-дуже подобаєшся Піскоштормі!

Вогнесерд відчув, як щось гаряче шугнуло попід його хутром, і вже хотів було заперечити, але Попелюшка не звернула на це уваги.

— А тепер іди і дай мені нарешті відпочити, — промурмотіла вона, знову вкладаючи голову на лапи. — Я завтра все скажу Дрібнохмарові з Білогорликом, обіцяю.

Поки Вогнесерд дійшов до виходу, тихеньке посопування Попелюшки знову залунало в унісон із рівномірним хропінням Жовтоіклої. Він вийшов на галявину і все ще не міг зібрати думки до купи. Він знав, що Піскошторма зараз його поважала. Це значно більше, ніж можна було очікувати, враховуючи її не досить прихильне ставлення до Вогнесерда у ті часи, коли той тільки приєднався до Клану. Але йому і на думку не спадало, що між ними може бути щось, окрім звичайної дружби. Аж раптом воєвода пригадав теплу іскорку в очах рудої войовниці, коли вона вилизувала його зболені лапи. Хутро на спині Вогнесерда миттю наїжачилося від почуття, якого він ніколи раніше не знав.

Розділ 14

За