Читати книгу - "Хижа"

class="p">— Це людська парадигма, — сказала Тато, повернувшись із черговою порцією їжі. — Це те саме, що вода для риби, яка поглинає настільки, що залишається непомітною й не викликає запитань. Це як матриця, зла схема, в якій ви безнадійно загрузли, хоча й не усвідомлюєте цього.

Ісус також втрутився в розмову:

— Ви — славний вінець творіння за нашим образом і подобою, не обтяжені впливом згори й вільні мати взаємини з нами й одне із одним. Якби ви навчилися поважати бажання інших так само, як свої, не було б жодної потреби в ієрархії.

Мак відкинувся на спинку стільця, вражений підтекстом того, про що він почув.

— Іншими словами, ви хочете сказати, що кожного разу, коли люди захищають себе за допомогою сили…

— То міркують категоріями матриці, а не керуються нашою волею, — завершив Ісус.

— Ось, — втрутилася Сарайю, — ми, зробивши повне коло, повернулися до одного з моїх первинних тверджень: ви, люди, такі зіпсовані, що не здатні зрозуміти інші стосунки, окрім ієрархічних. Ви вважаєте, що всередині Бога такі самі взаємини, що й поміж вами. Але це не так.

— Як ми можемо це змінити? Тоді інші будуть нас використовувати.

— Цілком імовірно, проте ми не пропонуємо тобі робити це заради інших, Маку. Роби це заради нас. Це єдиний спосіб розпочати. Ми тебе точно не будемо використовувати.

— Маку, — сказала Тато з притиском, що змусило його уважно слухати, — ми хочемо поділитися з тобою радістю, свободою, любов’ю й світлом, що існують всередині нас. Ми створили вас, людей, щоб ви мали з нами спілкування віч-на-віч і ввійшли до нашого кола любові. Хай би яким незрозумілим тобі це здавалося, усе відбувається відповідно до певної мети, без примусу чи насильства.

— Як ви таке можете казати, коли в світі стільки болю, війн і катастроф, коли гинуть тисячі? — Мак говорив уже майже пошепки. — Який сенс у смерті маленької дівчинки від рук збоченця? — нарешті вирвалося питання, що майже пропалило в серці дірку. — Можливо, ви не спричинили цього вбивства, але точно не запобігли йому.

— Маккензі, — ніжно відповіла Тато, яку, схоже, анітрохи не образило висловлене звинувачення, — існує безліч причин, з яких ми допускаємо біль, образи й страждання, а не викорінюємо їх, проте зрозуміти ці причини можливо лише тоді, коли вислухати історію кожного. Я — не зло. Це ви дозволяєте болю, стражданням, страху й зверхності ввійти до стосунків між вами. Однак ваш вибір не затьмарює моїх намірів щодо вас. Тому я використовую кожен зроблений вами вибір для досягнення абсолютного добра й найсприятливішого результату.

— Розумієш, — знову втрутилася Сарайю, — люди з поламаними долями будують своє життя на речах, які видаються їм добрими, але це ані сповнить їх добром, ані звільнить. Вони залежні від влади чи, радше, ілюзії безпеки, яку пропонує влада. Коли трапляється непередбачуване, ці самі люди відвертаються від удаваної влади, якій вони так довіряли. У своєму розчаруванні вони або схиляються переді мною, або зміцнюються в своїй незалежності. Якби ти тільки міг бачити, чим це закінчується, і що ми мали б за абсолютного панування людської волі, ти одразу все зрозумів би. Одного дня ти таки зрозумієш.

— Але якою ціною?! — розпачливо вигукнув Мак. — Тільки подумайте про ціну! Скільки болю, страждань, скільки усього жахливого та злого, — він на мить зупинився й подивився на стіл. — Чого це коштувало вам? Хіба воно того варте?

— Так, — радісно пролунала однодушна відповідь.

— Як ви можете таке казати? — не подумавши, бовкнув Мак. — Звучить так, наче мета виправдовує засоби. Невже ви підете на все, аби тільки досягти бажаного, навіть якщо це коштуватиме мільярдів життів?

— Маккензі, — це знову був голос Тата, м’який і ніжний. – Ти справді ще не розумієш. Ти намагаєшся осягнути світ, у якому живеш, виходячи з невеличкої та неповної картини реальності. Це те саме, що дивитися на парад через крихітну щілину болю, образ, егоцентризму та влади і водночас вірити, що ти самотній і нікому непотрібний. Це всемогутня брехня. Ти дивишся на біль і смерть як на абсолютне зло, а на Бога — як на абсолютного зрадника або, можливо, того, хто взагалі не викликає довіри. Ти диктуєш умови, оцінюєш мої вчинки й визнаєш мене винним. Твоя основна помилка, Маккензі, полягає в тому, що ти не вважаєш мене добрим. Якби ти усвідомлював, що я благий, що всі результати й процеси окремо взятих життів пройняті моєю добротою, ти б довіряв мені, навіть не розуміючи до кінця те, що я роблю. Але ти цього не усвідомлюєш.

— Не усвідомлюю?! — запитав Мак, проте це було схоже не на запитання, а наконстатацію факту, і він це чудово розумів.

Інші, здається, теж це розуміли, через що деякий час ніхто не промовив ні слова.

Тишу порушила Сарайю:

— Маккензі, ти не можеш виробити довіру, як, власне, й смирення. Вони або є, або їх немає. Довіра — це плід взаємин, завдяки яким ти знаєш, що тебе люблять. Ти не можеш довіряти мені тільки тому, що не віриш у мою любов.

Знову запала тиша, потім Мак, подивившись на Тата, видушив із себе:

— Я не знаю, як усе змінити.

— Якщо самотужки, то не зміниш. Проте разом ми станемо свідками разючих змін. Тепер я хочу, щоб ти був поруч і зрозумів, що справжні стосунки — це не вистава, і тобі не обов’язково мені догоджати. Я не причепа й не дрібне божество, яке наполягає на виконанні своїх правил. Я — добра і бажаю тобі тільки найкращого. Ти ніколи не одержиш це шляхом примусу, осуду чи звинувачення, а лише завдяки любові.

Сарайю встала з-за столу.

— Маккензі, — запропонувала вона, — якщо хочеш, можеш піти й допомогти мені в саду. Потрібно дещо завершити до завтрашнього свята. Гадаю, ми зможемо продовжити нашу розмову там. Підеш зі мною?

— Звісно, — відгукнувся Мак і також підвівся.

— Останнє зауваження, — кинув він, озирнувшись: — Я не можу уявити жодної мети, яка б це виправдовувала.

— Маккензі, — Тато обійшла навколо столу, щоб його обійняти, — ми не виправдовуємо. Ми викупляємо.

9. КОЛИСЬ ДАВНО В ДАЛЕКОМУ-ДАЛЕКОМУ САДУ

Навіть якби ми знайшли ще один Едемський сад,

ми не змогли б ані насолодитися ним повністю,

ані залишитися в ньому назавжди.

Генрі Вандайк

Мак щосили намагався не відставати від Сарайю, коли вони йшли вздовж стежки поміж рядами смерек. Іти за такою істотою було все одно, що наздоганяти сонячний промінь. Здавалося, крізь неї проходить світло, створювалося враження, що вона присутня одночасно в багатьох місцях. Природа Сарайю була радше ефірною, сповненою живих тіней, різноманітних відтінків кольору та руху. «Не дивно, що багатьом людям ніяково спілкуватися з нею, — спало на думку Макові, — вона явно не з тих, чиї вчинки можна передбачити».

Мак докладав максимум зусиль, щоб не зійти зі стежки. Він побачив дивовижний сад