Читати книгу - "(не) Покірне Щастя, Джулія Рейвен"

Розділ 11.2.

Липкий холодок повільно перерахував хребці дівчини, змушуючи проковтнути всі слова обурення. Усі хитромудрі вирази про те, куди слід піти цій "шафі" застрягли колючою грудкою в горлі, від чого те злегка залоскотало.

Незважаючи на нетверезий стан, Саша швидко зрозуміла, на що натякає чоловік та про які саме веселощі йдеться. Але ще швидше вона зрозуміла, що поки роззяви захоплено спостерігають за гучним конфліктом у барі, ніхто на допомогу їй не прийде. Тож приборкавши всередині вогонь обурення, руда красуня натягнула на обличчя подобу посмішки й більш ніж чемно відповіла:

— Дякую за пропозицію, але мене чоловік удома чекає. Він і підніме мені настрій.

Ледь стримуючи себе, щоб не відскочити від амбала, Олександра обережно спробувала вирватися з міцної хватки. Але його величезні лапища немов приклеєні супер-клеєм залишилися нерухомо лежати на талії дівчини.

— Чоловік? — з явною недовірою протягнув нахабний мужик. — Бориска, чи що? — зі знущанням уточнив він. — Ну так ви ж розійшлися. Та й не чоловік він тобі.

Звідки він?.. Необачна здогадка, що завітала до її п'яного розуму про те, що її душевну сповідь почув не тільки співчутливий бармен, а й випадковий відвідувач, одразу ж дала відповідь.

— Ви все не так зрозуміли, — ввічливо, зовсім не злобно перервала його Саша. Найменше їй хотілося зараз роздраконити цього амбала, тому що фізична перевага була не на її боці. — Ми просто трохи посварилися, але все ж Борис мене чекає.

У цей момент з однаковим успіхом вона могла сказати що завгодно — ефект був би однаковий. "Шафа" проігнорував її пояснення й із неабиякою завзятістю притискав дівчину до шорохуватої стіни. Його долоні безпардонно ковзнули по животу дівчини, викликаючи в тієї одне єдине бажання — добряче прикласти коліном по його безцінних Фаберже, щоб до амбала дійшло, що Шура не горить бажанням веселитися, і він нарешті відчепився.

— На мене чекає чоловік, — з натиском повторила Олександра, гострими нігтями впиваючись у чоловічі руки. Хоча відголосками здорового глузду вона розуміла, що це марно, але не зупинялася у спробах звільнитися.

— Не переконала, — зверхньо парирував амбал, обпалюючи її обличчя алкогольними випарами. — Спробуй ще, — обличчя чоловіка розпливлося в похабній усмішці.

Та що ж таке. Саша роздратовано підвела очі і крізь зціплені зуби видихнула. Сьогодні явно не її день. Ну що ж. Руда відьма давала шанс амбалу піти по-хорошому. З цілими яйцями і не зворушеною чоловічою гідністю. Тепер нехай нарікає на себе.

Зігравши тотальну покірність, Олександра грайливо погладила чоловіка по щоці. Борючись із відчуттям нудоти, дівчина продовжувала відволікати його увагу нехитрим фліртом. Амбал, широко оголивши білосніжний ряд зубів на жест красуні, піддався вперед до неї за поцілунком і тут же зігнувся від пронизливого болю в паху.

— Повеселися тут один, хлопче, — знущально поплескавши чоловіка по спині, Саша, обійшовши його широке тіло, все-таки звільнилася зі своєрідного капкана. — А мені пора, — зі сміхом видихнула дівчина, до нестями задоволена собою. Вийшло!

Але не встигла вона як слід порадіти, як амбал порівнявся з нею на зріст і ривком втиснув лопатками в стіну.

— Ох, даремно... — злобно проричав він, запинаючись від нестачі повітря, — даремно ти це витворила.

— Зачекай... зачекай, — нервово забурмотіла Олександра, розуміючи, що спроба втечі ганебно провалилася, і потрібно терміново щось придумати нове. — Стій, не треба... Зупинися... Та припини ж ти! — голосно закричала дівчина, втрачаючи залишки самоконтролю.

Вона вперлася долонями в його потужні груди й що є сили вдарила. Але той залишився нерухомим. Ось і справді шафа.

— Пізно, лялечко, — з удаваною ввічливістю протягнув він, притискаючись ще міцніше. — Сама винна. Я ж хотів по нормальному познайомитися, — переконливо процідив амбал. Він різко схопив її за копицю мідного волосся й потягнув назад.

— Я сказала: "Пусти", — зашипіла від болю Саша.

— Громе, — пролунав над головою нещодавно знайомий голос, — начебто дівчина чітко попросила відстати від неї.

Амбал відпустив волосся рудої красуні й немов вжалений відскочив від неї.

— А я що... —  ковтаючи літери, пролепетала "шафа". — Я нічого... ми просто гралися, так, лялечко? — звернувся він у пошуках підтримки до Шури.

Олександра лише мазнула по ньому зневажливим поглядом та повернулася на рятівне джерело звуку. За півметра від них, суворо схрестивши руки на грудях, стояв той емпатійний бармен, який кілька хвилин тому вислуховував її п'яні марення.

— Вільний, - по-військовому наказав він амбалу, і той, недовго думаючи, вибіг із бару. — Ти як? — поцікавився в Саші.

— Дякую, — замість відповіді полегшено видихнула руда норовливка. — І за те, що заступився, і за... — дівчина на секунду задумалася, добираючи слова, — і за те, що дозволив виговоритися. Мені трішки полегшало.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍ Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно