Читати книгу - "Серце пітьми"

Однаковісінькі плеса змінювали одне одного, а за поворотами, завжди схожими між собою, нас чекало єдине: неспинний плин незмінної ріки. Наш пароплав поволі минав стіну старезних дерев, які терпляче дивилися вслід цьому зловісному уламку іншого світу, провіснику змін, перемог, торгівлі, різанини і ще бозна-яких благ. А я дивився вперед — вів судно.

— Зачиніть віконницю, — раптом озвався Курц одного дня. — Мені нестерпно це бачити!

Я виконав його прохання. Запала тиша.

— О, я ще вирву твоє серце! — закричав він до невидимої глушини.

Якось наш пароплав зламався, як я і очікував, і нам довелося пристати до острова, щоби полагодити судно. Ця затримка — перше, що похитнуло впевненість Курца. Одного ранку він вручив мені перев’язану шнурівкою паку паперів і світлину:

— Сховайте це задля мене, — промовив. — Цей хворий на голову дурень (він мав на увазі начальника) точно залізе до моїх скринь, щойно я відвернуся.

Пополудні я зазирнув до Курца. Той лежав на спині зі заплющеними очима, і, вже тихцем виходячи, я почув, як він бурмоче:

— Жити чесно, умерти, умерти…

Я прислухався. Курц не сказав більше ані слова. Може, виголошував уві сні якусь промову, а може, то був уривок фрази з якої-небудь газетної статті? Він колись працював у газетах і планував повернутися до цієї роботи, щоб «поширювати свої ідеї. Це — обов’язок».

Його вже огортав непроникний морок. І я дивився на нього так, як дивляться на людину, що лежить на дні прірви, куди ніколи не долинав промінь сонця. Але не міг вділити йому багато часу, бо допомагав механікові перебирати по деталях зіпсуті циліндри, випрямляти погнутий шланг і ще безліч усякого такого. Я жив у пекельній мішанині іржі, ошурків, болтів, гайок, гайкових ключів, молотків — ненависних мені речей, бо я ніколи не ладнав із ними. Я не виходив із маленької кузні, яка, на щастя, була на борту нашого пароплава, без кінця гарував біля купи уламків, і лише приступ лихоманки міг змусити мене лягти.

Якось увечері, увійшовши зі свічкою в рубку, я злякався, почувши Курців тремтливий голос:

— Лежу тут, у темряві, і чекаю на смерть…

Світло було за фут од його очей. У відповідь я вичавив із себе: «Нісенітниці!» — і завмер над ним, ніби паралізований.

Я й не уявляв собі, щоби риси людського обличчя могли так сильно змінитись, і — сподіваюся — ніколи більше цього не побачу. Проте та зміна мене не зворушила, о ні! Я був зачарований, немов переді мною зірвали завісу. Лице кольору слонової кістки дихало похмурою гордістю, безмежною владністю, глибинним страхом, напруженим і безнадійним розпачем. Можливо, Курц у ту останню мить просвітлення та цілковитої притомності переживав заново найменшу дещицю своїх прагнень, спокус і поразок? Він знову забурмотів, зриваючись на крик, немов звертався до якогось видива… двічі скрикнув, але крик той був не гучніший, ніж подих:

— Жах! Жах!

Я задмухав свічку і вийшов з рубки. Подорожні обідали в кают-компанії, і я усівся на своє місце за столом навпроти начальника, який підвів очі й глянув на мене запитально, та я вдало зігнорував цей погляд. Тоді він незворушно відкинувся на спинку стільця, посміхаючись своєю дивною посмішкою, що ніби відбивала всю безодню його нікчемності. Нетлі рухливою хмаркою кружляли навколо лампи, лазили по скатертині, по наших руках і обличчях. Зненацька служка начальника просунув у каюту свою нахабну чорну голову й промовив із їдкою зневагою в голосі:

— Пан Курц… померти.

Усі подорожні побігли глянути на покійника. Я сидів за столом і продовжував вечеряти. Гадаю, мене вважали тоді брудною скотиною. Щоправда, з’їв я небагато. Але в каюті горіла лампа, було, знаєте, світло… а там, зовні, панувала пітьма, диявольська пітьма. Я вже ніколи не наближався до того видатного чоловіка, що сам виголосив вирок пригодам своєї душі на цій грішній землі. Його голос замовк. Щó ще там могло бути, крім голосу?.. Звісно, я цілком свідомий того, що наступного дня подорожні поховали чиїсь останки у брудній ямі, та все ж… Потім вони мало не поховали мене…

Однак, як бачите, я не пішов одразу ж за Курцом. Аж ніяк. Я залишився, щоби пережити свій кошмар до кінця й ще раз довести свою вірність тому чоловікові. Доля. Моя доля! Чудна ця штука, життя, це хитросплетіння безжалісної логіки задля безсенсовної мети. Якнайбільше, що може одержати від нього людина, — це пізнання самої себе, та й воно приходить надто пізно й приносить довічну скорботу. Я боровся зі смертю. Це найтривіальніша боротьба, яку лише можна уявити. Вона відбувається у сіризні, яку не можна помацати, коли ти не маєш опори під ногами, не маєш геть нічого, і без глядачів, без блиску й слави, без могутнього бажання здобути перемогу, без великого страху перед поразкою: ти борешся у хворобливій атмосфері помірного скептицизму, не вірячи у свою правоту й іще менше — у правоту свого супротивника. І якщо вища мудрість така, тоді життя — загадка страшніша, ніж про це заведено думати. Я мало не скористався останньою можливістю виголосити собі вирок, але з соромом виявив, що, можливо, мені нíчого сказати. Ось чому я стверджую, що Курц був людиною непересічною. Йому було щό сказати. І він це сказав.

Зазирнувши за грань, я краще збагнув його погляд, який не бачив полум’я свічки, проте якому вистачало широчіні, щоб охопити цілий Всесвіт, і гостроти, щоби пронизати всі серця, що калатають у темряві. Він підбив підсумок і виніс присуд: «Жах!» Курц був непересічною людиною. Зрештою, у цьому слові була певна віра, щирість, переконаність: у його шепоті бриніла нотка обурення, дивне поєднання ненависті й бажання, — він відбивав незбагненний όбраз правди. І я найкраще запам’ятав не ті мої хвилини, що здавалися мені останніми, — не сірий безформний простір, заповнений фізичним болем і байдужою зневагою до ефемерності всього, ба навіть не сам біль. Ні! Я найдужче пережив його останні хвилини. Достоту, він зробив той вирішальний крок, ступив за грань, а мені дозволили відсмикнути ногу, що на мить завмерла в повітрі. Ймовірно, в цьому й полягає різниця між нами: можливо, всю мудрість, усю правду, всю щирість спресовано в тому одному невловному моменті, коли ми переступаємо поріг невидимого. Можливо! Мені хочеться думати, що мої завершальні слова не викличуть байдужої зневаги… Уже краще його скрик — набагато краще. У ньому було ствердження, моральна перемога, оплачена незліченними поразками, мерзенними жахіттями й огидним задоволенням. Але